31

Полохливий короткий сон усе ж устиг наслідити в Панасовій голові.

— Я не знаю, як ти сприймеш те, що я тобі зараз скажу, — почав здалеку Панас під час ранкової кави, — тому що я тобі багато чого винен, бо втягнув тебе у своє життя, але я вирішив…

— То їдь. Які проблеми… — не дав закінчити Панасові кострубатого речення Степан. — Добре, що маєш кого провідати. Давно пора.

— Ти небезпечний чоловік.

— Не страшніше тебе.

— І все ж, як ти дізнався, що хочу зустрітися з Дзвінкою?

— Затям собі, друже, одну дуже важливу аксіому: те, що побачив ти — може побачити інший…

Панас подався на вокзал. Не терпілося чимшвидше опинитися в потязі. Але квитки до Києва були аж на вечір. Всім потрібна столиця.

Часу до відправлення поїзда мав удосталь. Вирішив погуляти містом. Дорогою зайшов на Привокзальний ринок. Купив собі нові джинси і сорочку. Перед дитиною треба виглядати впевнено. Як людина.

На трамвай не сідав. Ішов пішки. Очікування зустрічі з донечкою породили у серці радість. Нюх почав уловлювати аромат життя. Запах старого міста, що пахнув безліччю митей звершень і падіть, радостей і печалей, народжувань і смертей… З кожним вдихом і видихом через Панаса проносились вервечки доль, натякаючи на безповоротну плинність. Ангельський запах немовляти миттєво перетворювався у досвідчений запах старості…

Повернувся слух. Щебетання птахів, сміх дітей, дзеленчання трамваїв, гул автомобілів, привітання перехожих, матюки продавців жили вже, разом і порізно, зливаючись в один великий оркестр життя…

Очі стали видющими. Будинки ожили, милуючи красою. Ходячі манекени перетворилися в людей: поважного дідуся з парасолькою; яскраву бабусю в капелюсі; чоловіка з облізлими від диму сигарет вусами; огрядну червонощоку продавщицею булочок; балакучого хлопця, що намагається сподобатися дівчинці, що постійно зирить у вітрини на себе, зовсім не переймаючись розмовою; шикарну довгоногу жінку, що проминула повз Панаса царицею, а він, не в змозі відірвати від неї погляду, проводжав її, ковтаючи слинку аж до повороту, за яким вона зникла, аби там уже ошелешити своєю красою інших…

Життя не стояло на місці. І не йшло. Воно мчало, як блискавка, що вирвалася з лабетів хмар…

Панаса ошелешили барви світу, що несподівано звалилися на його голову, наче грім з ясного неба… І він у цю блаженну мить пообіцяв собі не розкидатися намарно тими барвами, поклявся не відвертатися від них, не ховатися у клітці з проблемами, яких вміло народжують думки, підкинені у голову якимсь злим демоном…

Ураз Панас з жахом збагнув, що він ще не жив. Що він постійно втікав від життя, або заглиблюючись у минуле, або жахаючись майбутнього… І лише ті рідкісні миті, які з’явилися у нього з того часу, коли він почав шукати світло, можна назвати з маленькою натяжкою імітацією життя… Що ж, тільки не втратити би цих раптових смаків надалі і не дати поглинути себе суєті…

Із цілющого філософствування Панаса привів до тями рекламний щит. Бо на ньому він побачив… себе. Разом зі старенькою бабцею зі сонячними очима, у полотняній хустині, довгому латаному плащі, чорній блузці на виріст, довгій спідниці до асфальту, чоботах, більших на декілька розмірів… Панас прикипів очима до цієї бабусі і не міг відірватися. Вона не відпускала його. Приклеїла до себе чимось незбагненним і тримала так, не втомлюючись…

«Так ось яка ти, Чарунко люба, спасителько моя, — шепотів Панас. — Дякую тобі, дорогенька… Я уявляв тебе царицею, а ти — звичайна стара баба… Але з душею богині… Ти набагато краща, ніж я уявляв. Вибач мені…»

Аж тепер Панас звернув увагу на напис. «Голуб’яча баба» — фотовиставка молодого львівського митця».

Виставковий зал був повний люду. Панас подовгу застрягав біля кожної світлини і намагався поговорити з тодішньою Чарункою. Де вони на світлинах були разом — згадував бесіди, свій настрій. У собі Панаса вражали дивні молочні очі, за каламутністю яких проглядалася запечена кров… Світлин було багато, а персонажів лишень троє — Чарунка, Птахи і… Панас…

Коли Панас повернувся до реальності — біля нього усміхався молодий чоловік.

— Ми зачиняємо, — сказав увічливо.

— Так-так… — заметушився Панас. — Я вже йду…

У дверях зупинився.

— А світлини продаються? — запитав.

— Ні, — відповів чоловік. — Допоки не вийде альбом. Такі умови контракту…

— Шкода… — Панас взявся за ручку дверей, коли почув:

— Стійте!.. — як стояв, так і закляк.

Молодий чоловік підбіг до Панаса.

— Це — ви!.. — вигукнув, тикаючи на розвішані фото.

— Я… — відповів Панас. — Я Чарунки ніколи не бачив. Тепер мушу наздоганяти згаяне…

— Це я фотографував, — сказав чоловік. — Мене звати Іван.

— Дякую. За подароване щастя…

—  Ви давно прозріли?

— Ні. І де Чарунка — не знаю… — запобігливо відповів Панас.

— Ясно, — для годиться мовив молодий митець, хоча насправді не розумів нічого…