30

Кімнатка була на першому поверсі, стара як світ. Господарем виявився коротко стрижений молодий чоловік у джинсах та футболці. Він зміряв квартирантів з ніг до голови і відверто буркнув:

— На інших годі було сподіватися. На таку нору ви якраз підходите… Документів навіть не питаю…

— Дякую, — зіронізував Степан, перевіряючи, чи є світло, вода і газ.

— Все в нормі, — запевнив господар. — Тут жив професор. Бідний, але дбайливий… Так що давайте завдаток і я погнав. Справ купа…

— А може якісь координати… — запитав Панас, відраховуючи гроші. — Телефон, га?..

— Я вас сам знайду. Не переживайте, — молодик сховав гроші в кишеню, прицмокнув, на ходу крикнув: — Ключі в дверях, — і зник…

Тінь господаря помешкання ще не встигла за рогом прибрати свого хвоста, як на порозі кімнатки стояв Степан з мискою і ганчіркою.

— Генеральне прибирання, — мовив. — Спочатку виметемо звідси чужий дух, і, думаю, це дух не професора, а потім… очистимось самі. І до битви. Я не перебільшую… Тим паче, що смерть сюди не приступить. Вона свої шанси вичерпала… На деякий час. У них там теж ліміти…

— Звідки знаєш?

— Бо її прихильність тільки-тільки перекупив у замовника один наш знайомий.

— Ти хочеш сказати?.. — підіграв Панас в очікуванні нових видив, які народжувалися в Степанові повсякчас. Без угаву.

— Так, наш молодий господар втрапив на її гачок. Смерті взагалі-то байдуже, кого забирати. Тому вона бере слабших. Тих, у кому ледь душа клигає. Ніхто марно не хоче витрачати сил… А на твої здивовані очі додам, що сила дуже мало залежить від купи м’язів. Ось ти, приміром, здохляк, а який живучий… Врубуєш?.. — Степан хитро підморгнув. Тепер він нагадував Панасові не мовчазного буркотуна,  а дивака, якого зустрів уперше на площі біля Матері Божої. Тоді, коли востаннє там разом із Чарункою годував голубів. У день її весілля. І загадкового зникнення…

Панас не врубував. Але не сперечався. І нічого не питав. З останніх сил мовчав. Він відчував, що помаленьку Степанові химери вживаються в ньому. Як антена, уловлював хвилі, що йшли від чоловіка-хамелеона, і мозок якимсь дивом перетворював їх в образи… Та цього було мало. Він хотів діяти вже!.. Натяків не вистачало.

— Колись я не був здохлякою. А ого-го!.. — все-таки вставив своє Панас. — Ти би бачив…

— Колись не рахується. Життя живеться тепер. Так що до роботи, здохляку!  

Настрій у новосельців був, як перед бурею в посуху. І дощу треба, і страшно втратити дах над головою. Степан мив вікна і хитро всміхався. Очі були туманні. На обличчі суцільна загадка. Говорили тільки рухи. А були вони на диво впевненими.

Панас драїв підлогу. Сопів як ковальський міх. Бо мав величезні сумніви, які напали на нього разом з прозрінням. У прямому значенні. Відтоді, коли почав бачити. Жодної миті з того часу не мав спокою. Правду кажуть: чим більшими Божими дарами ти володієш, тим більші до тебе вимоги.

Ні з того ні з сього Панас шпурнув ганчірку в миску і смикнув Степана за рукав, що той впав з підвіконника. Панас не спішив його піднімати.

— Я тебе не розумію… — мовив втомлено, спопеляючи поглядом.

— А себе?.. — кривлячись від болю, запитав побратим, потираючи здертого ліктя.

— Себе тим більше…

— От як зрозумієш себе, то можеш скидати мене з підвіконника, а поки… мий підлогу…

— Вибач… —  на Панасових очах від безсилля з’явилися погано замаскована зневіра. Він намагався її сховати у мисці з брудною водою, вперто викручуючи в’язи шматтю. Ніби душив безнадію…

Степан подобрів. Поплескав друга по плечу.

— Я теж не розумію, — пояснив. — Я лишень трішки бачу. Не знаю як… Просто з’являються дивні видива. Я намагаюся їх розкусити. Повір, від того кусання мої губи вже перетворилися на місиво і висять клаптями. А язик спух, як гарбуз. Я постійно кусаю себе. Але… Вибач, я не можу тобі зараз сказати. Я розповім, як прийде час. А він наближається… — Панас витяг з кишені  олівця, підійшов до облізлого календаря на стіні, виправив на ньому рік, скоригував дати і дні тижня. Одне з чисел обвів кружечком…

До кружечка залишалося три дні…

Коли ніч впала на Львів, як зморена після гульок пані, а двоє чоловіків з розплющеними очима вивчали чорну порожнечу стелі, топлячись у бездні власних думок, один з них порушив мовчанку.

— Думаєш, наш молодий господар квартири встиг уже заслужити?..

— Я сплю.

— Я теж.

— Чого?

— Смерті… Чи він безневинна жертва нашого випадкового вторгнення?..

— Ти теж умієш читати думки? — запитав Степан.

— Просто інше зараз в голову не лізе.

— І мені…

— То як?...

— Гадаю, те, що ми маємо зараз, ми заслужили. То — наше… Сто відсотків…

— Не впевнений, — відповів Панас.

У темряву прослизнуло бридке, з козлиною борідкою і рогами, запитання і зависло на нещасному абажурі. Той захитався, рипнув і застогнав. Степан не витримав: