29

Вони знову опинилися під стінами бабиного сховку. На сей раз замурованого.

— У мене таке передчуття, що сам Бог хоче, щоб ми повернулися до хати Чарунки… — почав Степан.

— Ні! — відрубав Панас.

Він для себе остаточно вирішив, що бабине пристановище більше ніколи не буде осквернене чужими думками. Навіть якщо це будуть лишень його думки. Там повинен витати дух добра і з суцільної темряви посилати у світ людей любов. І світло… Панасові, чомусь, здавалося, що саме з бабиного диво-сховку може народитися це незвідане небесне світло, яке заказала знайти йому Дзвінка… Дивина та й годі. Як впоратися з власною душею і головою?.. Як примирити їх?.. Як не дати зневірі поселитися в серці, щоб не допустити перекриття до нього крівці?.. Як далі йти, коли не бачиш просвітку?..

Але ж тоді, коли очі не бачили, він був щасливим?.. — Панас тричі спересердя сплюнув на стоптану траву. Не треба гнівити Господа… Вперед… Він був щасливий, бо поруч була Чарунка. На тім все…

— Гей, ти де? — перед Панасовими очима махав рукою Степан.

— Не знаю, брате… Не тут точно…

— То видно. А знаєш, що я прикинув?.. Може, трохи категорично, але… Чарунки хата видається мені чи не єдиним місцем, до якого не має доступу смерть… Як гадаєш?..

— Якщо це так, то ми тим більше туди не підемо… Нехай назавжди залишиться пристановищем життя.

— Бачу, це твоє остаточне слово.

— Так.

— Тоді йдемо щось купимо перекусити і будемо шукати дах над головою. Тим більше, що ми так замурували стіну, що її уже не розбереш. Без будівельників з повною амуніцією інструментів ламання.

— Без питань, — усміхнувся Панас. Він став навколішки і поцілував перед свіжим муром землю, яку десятиліттями топтала Чарунка. Якщо не більше…

Купили кефіру і печива «Марія». Сіли безцеремонно на зупинці, відлякуючи людей.

— Може, підемо?.. Людям неприємно бути поруч двох обідранців сумнівної зовнішності… — запропонував Панас.

— Ні…

— Чому?..

— Тут ми маємо вирішити наше основне завдання на сьогодні.

— Яке?

— Дах, — Степан раптом підірвався з лавки і підбіг до бокової «дошки оголошень», що люди собі самовільно змайстрували на зупинці. — Ось, «Квартира, дешево». Номер телефону. Як тобі?..

Панас змовчав. Черговий вибрик друга його не тішив.

Степан часу не гаяв. Підійшов до з ніг до голови випрасуваного красеня у блискучих черевиках.

— Можеш допомогти? — запитав.

— Ні, — відрубав красень, змірявши незнайомця лячним поглядом.

Степан не відступав. Втупився в нього очима, як рентген, і важко дихав.

— А що… треба? — здався красень божевільним очам, що його пожирали.

— Молодець! — похвалив чоловіка Степан і поплескав по випрасуваному плечу. — Ти ж обіцяв собі нині бути людиною. Чи не так?

— А звідки ви?..

— Звідтам, — Степан задер голову до неба. — Коротше, набери, будь ласка, цей номер і запитай, на якій вулиці квартира і коли можна підійти?

— Площа Музейна, п’ять-три, — випалив красень. — У будь-який час, — і вскочив в автобус.

— Мені здається, що ми не самі йдемо, а нас ведуть, — дивувався Степан. І не чекаючи, коли Панас запитає «чому?», відповів: — Детально я про все тобі розповім нині ввечері. Вдома…