28

— Скоро я тобі покажу свою домівку. Це шедевр! — запевнив Степан, коли чоловіки зійшли зі стежки і почовгали лісом на горбок. Але… вже через декілька метрів Степан став помітно схвильованим. — Тут хтось був… — сказав роздратовано.

Попереду виднівся нашвидкуруч сколочений березовий хрест.

Степанове житло було повністю зруйноване.

— Криївку підірвали…. — промимрив Степан. — Скупа сльоза викотилася з ока, але чоловік її зразу же втер. — Пішли звідси. Тут ходить смерть…

— Ти казав, що про твою землянку ніхто не знає. Хто це зробив? Ти хоч маєш якесь уявлення? — допитувався Панас.

— Маю, — сухо відповів Степан. Він був серйозний і задумливий. Недавні дотепність і жартівливість не лишень зникли з його обличчя — здавалося, якийсь «умілець» повидирав їх з коренем.

— І хто?.. — все-таки без того, щоб не тягти Степана за язик, розмова не виходила.

— Наш друг…

— Друг? — Панас вкотре здивувався. Видно, Степан не приголомшувати — не міг…

— Я ж тобі казав — тут ходить смерть…

— Ти її бачиш?

— Я її чую.

— Може, вона прийшла сюди після вибуху? — кинув припущення Панас.

— Ні. Вона тут чекала на нас. До вибуху. До речі… — Степан змовчав. Його не питали, а він хотів відповісти. Ледь не зрадив своєму принципові.

— Вона прийшла по мене, — здогадався Панас і сам злякався своїх слів.

— Так. І вона мала взяти тебе там. Унизу. В криївці.

— А тут не може?

— Не може.

— Чому?

— Бо ти мав померти внизу, — випалив Степан. — Повторити ще раз?..

— Та не злися ти… Я розумію тебе… Стільки проблем через мене…

— Я не на тебе злюся. А на себе… — буркнув Степан.

— А чому я мав померти внизу? І хто цей, як ти кажеш, друг?

— А це нам доведеться вияснити. Пішли.

— Куди?

— В першу чергу — подалі звідси. А там щось та й придумаємо…

Ліс одразу втратив принаду. Він страх не любив смерті. Звик дихати вільно, на повні груди. Мав повні легені свободи. І любив рух…

— У мене є ідея, — мовив Панас, коли вийшли з лісу на ясне сонце. Невже світило підкинуло?

— Ідея — це найкраще, що може прийти до людини в безвиході… — криво всміхнувся Степан.

— Ти хочеш сказати, що я у безвиході? — вчепився за слова ціпкий, як кліщ, друг по нещастю.

— Ні, просто так ляпнулось. Кажи ідею…

— Взагалі-то перед тим, як знайтися в Чарунки, я жив на дачі. Поблизу Львова…

— Сам?

— Один…

— Тоді пішли… А чого?.. І так немає куди подітися… Поки що… На деякий час… До того, як мій план знову обросте м’ясом…

На цей раз Панас не обурювався. Він уже вивчив, коли можна добивати свого друга запитаннями, а коли правильніше відкласти їх на потім… Бо в те, що сам Степан почне щось пояснювати, вірилось мало. Хоча… При першій зустрічі здався балакуном.

Ішли пішки. Кілометрів десять-дванадцять. Хоча гроші мали.

— Перший раз ти повинен відчути шлях ногами… — повчав Степан. — Згодом — уже можеш їздити. Чим хочеш…

— Я ж — не перший раз… — заперечив Панас.

— І чим це все закінчилося?..

Відповіді доброї у Панаса не було, тому він мовчки пленталася за побратимом. Хоча той, логічно, мав би йти за ним — дороги ж не знав… Проте складалося враження, що знав… Бо ні разу, допоки не добрели до Липників, не обернувся і не запитав, куди йти.

— Тепер ти веди, — попросив Степан, коли на узбіччі побачив знак «Липники». — Поки що все було чисто.

«Теж мені розвідник! — вилаявся подумки втомлений Панас. — Коли вже ті причуди в нього закінчаться?.. Годину нормальний чоловік, а другу — наче вдарений по довбешці кувалдою…».

Дорога на дачу було помітно покращена. Видно, пройшовся грейдер, вирівняв ями, насипав дрібного смоляного каменю і розрівняв. Машини його гарненько втовкли і вийшов майже асфальт. І дешево, як кажуть господарі, і сердито…

Здалеку від сусіда тягнулася височенна кам’яна стіна. Чистий тобі мур. Але чому… він не завертав?.. Чому займав територію батьківської дачі?..

Сусідські ворота були відчинені. На подвір’ї стояли два джипи і седан. У мангалі тріскотіли дрова. За столом, як і колись, сиділи червонощокі чоловіки, жували і реготали. Чи не ті ж?..

— Смачного, — побажав таким тоном Панас, що їсти дядькам ураз перехотілося.

Він одразу ж упізнав сусіда, що минулого разу хотів придбати його ділянку. Господар і гості мовчали з відкритими ротами, з яких ледь не випадав не дожований шашлик. Виглядали розгубленими і переляканими.

Панас оглянувся. Його хатинки не було. Взагалі, нічого його на обгородженій його дачі не було. Тільки навезена і вирівняна тим же, певно, грейдером, чужа земля. Степан помітно спохмурнів. І важко задихав. Очі забігали. Ніздрі, як у звіра, що зачув небезпеку, довгим потоком вбирали повітря, висмикуючи з нього запахи.