27

У відділку міліції панував хаос.

— Ми вже в пеклі? — запитав напівзігнутий Степан, якого зі заломленими руками вели за напівзігнутим Панасом.

— Думаю, на підступах… — відповів Панас і заробив по хребту.

Гармидер стояв аж вуха закладало. Всі були злі, як чорти. Панас зі Степаном чекали в черзі на «прийом», наче до лікаря.

Раптом з кабінету вибіг довжелезний, мов тичка, міліціонер і витріщився на затриманих.

— За що? — запитав конвоїра.

— Убивство.

Міліціонер ще раз, як снайпер мішень, прицільно роздивився Панаса і Степана.

— Вони або божевільні, або святі. Але не вбивці точно… — зробив висновок.

— Реагуємо згідно закону.

— Давай до мене. Обох зразу.

Довжелезний міліціонер, певно, був начальником. Він вислухав затриманих, ще раз визнав геній Шевченка, «що у всякого своя доля, і свій край широкий», і що ніколи і нікому не збагнути, як Бог підбирає долі, пообіцяв навіть затриманим допомогти знайти Чарунку (він сам не раз бачив бабу, що годує голубів) і вже схилявся до висновку, що Панас і Степан все-таки більше тягнуть на «святих», коли ті призналися, що шукають світло. Що це їх призначення, і свідченням цього багато знаків зверху, що баба теж ціле життя шукала золотого голуба, що тінь украла возика, що вони покинули бабин сховок і замурували його, аби ніхто, ніколи не посмів осквернити святе приміщення… Говорили так переконливо, наче божевільні. Але міліціонер не дозволив собі запроторити чоловіків у психлікарню, тому випустив їх під чесне слово уникати жебраків.

— Обіцяємо, — поклявся за обох Панас.

— Хоча ми теж — безхатченки, якщо чесно…

— Злукавлю, якщо скажу, що приємно було з вами поспілкуватись, але йдіть. Я вірю, що кожен день можна почати нове життя, — мовив добрий начальник. Бо зранку обіцяв дружині бути людиною.

— Ви справжній міліціонер чи?.. — Степан не допитав, бо їх вивели з кабінету, потім з відділку і відпустили на всі чотири сторони, перед тим підсунувши для підпису якісь папери…

З кущів біля відділку валили такі енергетичні потоки, що ого-го!..

— Бугаю! — крикнув Степан. — Раджу тобі і твоєму війську триматися від нас подалі. Вам усім світить тюрма за наклеп. Чарунка пішла в монастир — міліціонери про це знають. Вона просила не казати адреси, щоб її не турбували. Хоче замолити гріхи…

— А де гарантія? — запитав з кущів хриплий голос.

— Іди запитай ментів. Вони дадуть тобі гарантію. По безмозкій голові!.. А я… думав ти мені довіряєш… Все-таки, Бугаю, ти не відчуваєш щирості. Хоча любиш казки. Не доріс ще…

— Я переживаю за відьму!.. — вигукнув спантеличений отаман.

— Чого?

— Маю… один секрет…

— Це означає, друже, що ти за себе переживаєш. А не за бабу. Секрет тобі потрібен, а не відьма… Бачиш, як сумно… Якщо хочеш, — Степан виклично звернувся до кущів, — відкрию тобі справжній секрет: секрети відкриваються тим, хто має ключі. Думаю, Чарунка тобі вже ключі дала. Шукай двері, телепню, а не бабу…

Степан і Панас упевнено минули напхом-напхані військом жебраків зарості. Ніхто не те, що не пискнув, а навіть не ворухнувся.

Купили дорогою зерна, пройшлися бабиними місцями годівлі голубів. Птахів майже не було. Видно, зліталися вони все ж таки не заради харчів, а заради Чарунки. А може, заради свого призначення. Яке в кожного — особливе…

— Навіщо ти збрехав про те, що Чарунка в монастирі? — запитав згодом Панас.

— Ати впевнений, що вони б нас не розіп’яли?

— Ні.

— А погоджуєшся, що непоганий варіант і для нас повірити, що Чарунка в монастирі?

— Так…

— Бачиш, не дуже я і згрішив…

— Але Бугая ти оформив по повній… Професійно і зі смаком…

— Бо він Бугай зверху, а всередині — зайчик. Маленький, що ще ходить у дитячий садок… Коли він слухає казки, у нього дух перехоплює… І він хоче вирватися з пекла. Хоче покинути смітники, пиятику…

— Чому ти не спробував йому допомогти? Взяти за руку — і витягти?

— Я пробував.

— І що?

— Не виходить.

— Чому?

— Щоб вийшло — він повинен видряпатися сам…

Панас якийсь час мовчки йшов за Степаном. Було видно, що його щось дуже бісить.

— Питай, — запропонував урешті Степан. — А то ще заробиш інфаркту…

— Чому тебе постійно треба тягнути за язика? Чому ти не можеш поговорити, як нормальна людина? — скипів Панас.

— Чому, чому… Таке враження, що тебе заклинило на «чому?»… Гаразд, відповідаю. Вичерпно… Бо, по-перше, я не нормальна людина. А по-друге, життя навчило мене відповідати тільки на те, що мене запитують. Мусиш з тим змиритися… Інакше нам не по дорозі…

— А як же призначення?.. — запитав ображено Панас.