12

Чарунка гнала коридором, а серце у неї калатало, наче йшла не на похорон, яких у житті пережила чимало, а мчала на перше побачення… До чого такий поспіх, вона себе не питала, бо знала, що в житті бувають моменти, коли тіло вміє думати краще, ніж голова…

Урешті покинула візка, щоб не гальмував швидкості у вузькому коридорі з безліччю кам’яних перешкод, що щоденно валилися зі стелі та стін. Одним махом руки відкинула ковдру-двері і побачила небіжчика не на лавці, вкритого з головою простирадлом, а на кам’яній долівці.

Він лежав дугою, з розкиданими руками, а з рота зимовим струмком зміїлася цівка крові. Ще такого баба не бачила, щоб з триденного небіжчика текла кров?.. Мав би вже застигнути, як висушене бадилля... Чарунка нахилилася і приклала руку до серця незнайомця. Воно калатало, як скажене, а тіло так пашіло, наче розпечена до червоного грубка.

У Чарунки затрусилися руки. Вона скинула матраца з лави на долівку і перетягнула на нього чоловіка. Поклала боком. Голова незнайомця безвільно перекрутилася і вперлася носом в матрац. Це стару найменше хвилювало. Головне, що рухалася! Що не застигла!..

Стара відкрила шафу, полиці якої вщент були набиті запилюженим скляним причандаллям. Від стограмових пляшечок до трилітрових бутлів. У банках баба тримала не тільки рідини, але й сушене зілля — так воно не набирало сирості і зберігалося довго хрумким.

Сили в Чарунки раптом з’явилися разом з подихом незнайомця. Рухи стали різкими і гнучкими. Ось що може зробити з порепаним іржавим тілом віра! А баба підсвідомо вірила, що разом зі смертю незнайомця померло би і її призначення. Тому так подалася, так не хотіла приймати смерті чоловіка, що звалився на її голову, наче грім з ясного неба. Чи ба сонце з-поміж чорних хмар. І десятки років поневірянь могли закінчитися лишень зіпсутими долями.

Бо одного прекрасного дня, прийнявши рішення повірити мареву, Чарунка змінила багато життів… До доброго чи поганого — не знала. Але провину перед тими, кого покинула напризволяще в самий непідходящий момент, відчувала страшенну. Єдиним виправданням у випадку провалу було те, що хоча б підгодовувала голубів. Божих птахів. І то заради того єдиного, може, золотого. Отже, виправдання було слабеньким, ледь-ледь тліючим, як зараз життя у тілі незнайомця, що безвольно лежав на долівці її криївки, у якій стара ховалась від світу. Скільки безсонних ночей Чарунка переконувала себе, що виконує своє призначення, а не чуже, вмонтоване їй у голову, ще й добре приправлене переконанням… Переконувала — та так і до кінця не переконала. Сумніви постійно точили її, як скрипучий дерев’яний хробак. Тримала її лишень віра! Де вона бралася, звідки — розумом не збагнеш. На те вона віра, щоб приймати її беззастережно, не піддаючи сумнівам…

Чарунка вправно відкоркувала пляшку зі зжовтілим написом «Столична». Взяла вату і змочила у темній, аж чорній рідині. Коли вата ввібрала в себе рідини сповна, що та вже почала скапувати, баба піднесла її до губ чоловіка. Легенько стиснула. Кілька капель впали на губи незнайомця, але той ніяк не відреагував. Тоді стара легенько провела ватою по губах чоловіка, зволожуючи їх. Ніякої реакції. Вони були стиснуті, наче зашиті. Зуби теж були склеєні, ніби зірваний капкан. Чарунка взяла вилку, пропхала її через щілини вибитих зубів, трохи підважила, як будівельник ломом важелезну бетонну перемичку, і накапала рідини чоловікові у горло. Він ураз скривився, як середа на п’ятницю, і почав кашляти. Стара моментально зжала кулак і рідина з вати цівкою потекла прямо в горло хворому. Він ковтнув. Ним засудомило, з нього вирвалося декілька запізнілих видихів, після яких чоловік заспокоївся. Став охлялий, як загнаний кінь…

— Пити… — простогнав.

— Слава Тобі, Господи! — вигукнула Чарунка і звела руки до кам’яної стелі. — Ти почув мене, Боже, навіть тут! Дякую! Дякую, як ніколи в житті! — баба тепер вже точно знала, що незнайомець житиме. Вона з пластмасової шестилітрової каністри налила у металеве горня води, вкапнула з мініатюрної пляшечки сім капель якоїсь настоянки і подала хворому.

Незнайомець пив глибокими ковтками, не зупиняючись. Наче був чемпіоном з пиття рідини на час. Коли допив — утомлено заплющив очі, повільно видихнув і провалився у глибокий сон.

Дихав важко, з перебоями, часто кашляв. Чарунка не відходила від чоловіка ні на мить. Стояла навколішки, і коли той захлинався кашлем, підтримувала йому голову. Бо бачила, що кожен більш-менш різкий рух, породжує нестерпний біль, який проявлявся навіть через сон. Десь під треті півні незнайомець розплющив очі. Вони були білі-білі, наче молоко. На цьому молочному тлі зіниці виглядали, як втоплені у сметані мухи.

Не встигла Чарунка прийти до тями, як незнайомець знову кволо попросив:

— Пити…

Стара запалила ще одну свічку, поставила на колоду, що слугувала стільцем, в узголів’ї чоловіка. Налила так само води і додала декілька капель своїх ліків. На сей раз з двох пляшечок. Чоловік випив, кривлячись, наче від оскоми. І знову заснув. Чарунка повернула йому голову вбік, щоб, чого доброго, не захлинувся випитим. На біду багато не треба. Підперла голову подушкою, яку, в свою чергу, підстрахувала колодою. Тепер можна було мчати годувати птахів. І шукати свого золотого голуба. Хворий спатиме дві години — не менше.

 Швидко нам’яла подарованого дідусем хліба, наробила кульок. Притягнула залишеного звечора в тунелі возика, навантажила пташиними харчами. Працювала, як молодиця на вечорницях. Задула свічки — і погнала…