11

Баба дістала з внутрішньої кишені плаща зім’ятий шкіряний мішечок. Розв’язала, перемацала акуратно складені у восьмеро купюри. Одну вийняла. Розвернула на долоні, ніжно погладила, як малу дитину, подякувала їй за те, що була, жила в бабиному мішечку, який швидше пасував би для монет. Але зараз такі часи, коли папірці більше в пошані. Тому їх треба поважати. І любити. Чарунка знала, якщо не любити і не поважати грошей, їх ніколи не буде. Такі вони примхливі  — потребують уваги, як усе на світі.

Купила вінок, насмикала на клумбах живих квітів. Як-не-як, ріднішого за незнайомця, що не знати як втрапив у її підземелля, вже не ховала давно, майже півстоліття. Мало це чи багато — питання до вічності. Як вічність подивиться на цей сумний факт, так і буде. Для Чарунки час не мав значення, важливою була процедура. І головне, що від незнайомця віяло силою, яка навіть з передсмертної дошки, з останніх сил випромінювала у світ добро.

Продавщиця у магазині ритуальних послуг не була в захопленні від того, що до неї задибала стара. Вона хотіла перед самим носом баби зачинити магазин, але не встигла. Чарунка так глянула на жінку, що ця завмерла на півдорозі до рішучого вчинку.

— Мені вінок, — попросила баба. Продавщиця блискавицею рвонула з місця, щоб подалі від баби, і кинулася до облізлого вінка біля вікна. Який не продавався ще, напевно, з кам’яного віку. Бо виглядав, наче розхристане вітрами та розпечене сонцем опудало.

— Не той, — Чарунка тикнула скоцюрбленим пальцем у вінок, що висів на лівій стіні під стелею.

— Він дуже дорогий, — розвела руками продавщиця, оцінюючи по зовнішності бабині статки. — Я вам підберу… непоганий.

— Ні, — відповіла Чарунка. — Я вже вибрала. Давайте. — і простягнула жінці новесеньку п’ятсотгривневу купюру. Григорій Савич Сковорода виглядав упевнено, з очей струмувала мудрість. І філософський спокій. Продавщиця добре його обмацала, щоб, часом, не був фальшивий.

Жінка дзиґою крутнулася по магазину, значуще глянула на стару і проявила неабиякого бізнесового таланту.

— Може, вам ще труна потрібна? — запитала.

— Потрібна, — відповіла баба. — Але хто її буде нести?

— Пияків назбираєте. Легко. За пляшку.

— Як би ж то… — баба зробила паузу. — Може, ви допоможете?

— Ні!.. — продавщиця швидко зняла вінка, дала решту, не запропонувавши навіть за додаткову платню напису на стрічці, кому «дорогому» він призначений і від кого «сумного». Миттю знайшла столітню записку «Буду через 10 хвилин» і замкнула за бабою двері.

Чарунка поклала вінка на візка і так тягла його, наче прикритого вінком небіжчика. Ніби свою долю проводжала в останню путь. Відчувала, що за нею спостерігає багато очей: схованих за рогами будинків, з листяних кущів, зі звабливих вітрин, з потрісканих балконів... Відчувала, що й з неба хтось зирить, але що з того?.. Вона сама-одна на цілий світ. Їй нікому допомогти по-людськи поховати людину. Її бояться, ненавидять, про неї розповідають усіляку всячину, не дозволяють дітям навіть близько підходити до неї, щоб, чого доброго, не підхопити якусь смертельну заразу, або не стати жертвою відьминих чар…

Усі знали, що Чарунка відьма. Крім голубів. Лишень птахи не гребували бабиними гостинцями, сміливо підходили до старої, розказували про свої болі-печалі… І про блаженство польоту… Баба утомилася, вона б уже давно полетіла у вічність, якби не тримав її на землі золотий голуб… Вона не мала права здатися, бо всі досягнення дотепер пішли б коту під хвіст. Правдивіше, чортяці на потіху. Чарунка пожертвувала всім, відмовившись від земного жіночого щастя, якраз заради цього єдиного і неповторного польоту…

Тіло ставало важким і неслухняним. Не роки вже забирали сили Чарунки. І не місяці. Навіть не тижні. Кожен день приносив біль наступного кроку, важкість у пересуванні. А рух був її єдиним спасінням. Інакше, якщо вона одного ранку не зможе вилізти зі своєї підземної хатини — це означатиме повільну смерть від голоду. І крах призначення.

Але не тіло хвилювало Чарунку найбільше. Як чорта лисого вона боялась зневіри. А ця підбиралася до неї впевнено і нахабно, особливо темними вечорами, і нашіптувала здатися. Не мучитись. Залишити світ, де панує самотність і біль. Де до тебе нікому ніякого діла. І де ніхто не знає, де правда?.. Хіба є гарантія, що те, до чого ти ціле життя у муках чалапала, — не ілюзія?.. Фікція, марево, ніщо?.. Та ж кожен день ти своїми думками плодиш гріхів, які ще глибше всмоктують тебе в пекло. Погодься, твоя найбільша і найкраща перспектива — смерть! Її не треба кликати, вмовляти звільнити від кайданів життя жахливого. Треба просто здатися!.. І все!

Біля кіоску з канцтоварами товклися дітлахи. Не знати чому, але дітлахам завжди важливо купити нову ручку та блокнота. Може, тому що у цьому є можливість написати собі свою долю. Так втілити свої дитячі мрії в життя!.. Баба зупинилася біля них. Діти вмить затихли.

— Мені треба написати чимось на стрічці, — мовила втомлено. Не то до себе, не то до дітей. Не то в небо…

— Що ви таке дурне дітей питаєте, бабо!.. — висунула голову з вікна кучерява продавщиця. — Беріть отой маркер — буде добре.

— Скільки? — запитала Чарунка.

— Подарунок! Беріть, — відрубала жінка.

— Небіжчикам подарунки не потрібні, — баба знову вийняла акуратно складену купюру. — Подарунок — це коли ти є. А коли тебе немає — це віддяка. Якщо заслужив...