10

Коли когось дуже шукаєш, він сам тебе знаходить.

Смітниковий авторитет Бугай з двома дебелими охоронцями чекав бабу біля церкви на Підвальній.

— Стій, стара! — крикнув.

Чарунка й так би зупинилася, бо зустріла Бугая вчасно. В кого ще, як не в нього просити їй допомогти з похованням незнайомця? Жебрак би мав принаймні посприяти — колись Чарунка врятувала йому життя після того, як він випив знайденої на смітнику отрути, настояної на спирту. Баба його витягнула з того світу гіркими-прегіркими відварами. З чого вона могла їх варити, знали одні небеса!..

— Я тебе шукала, — зраділа Чарунка.

— Де Барбос? — визвірився на стару  Бугай. Без передмов. З нього пер ураган.

— Не знаю.

— Він був у твоїм барлогу в неділю.

— Був.

— Чому? — у Бугая тремтів голос. — Чому ти його туди затягнула?

— Він прийшов добровільно.

— Щоб вмерти?..

— Щоб врятувати чоловіка.

— І?..

— Я зробила все можливе, щоб його спасти. Але він помер.

— Барбос?

— Ні, незнайомець, — відповіла баба. — Поможи мені його поховати.

— Ти з глузду з’їхала, відьмо?!. Ти ще мене хочеш відправити до чортів смолу жерти, як Барбоса?..

— Не Барбос, а Юхим його звати. Якщо віриш правді, вийшов від мене він живим, здоровим і щасливим, — відповіла стара.

— Від тебе не можна вийти! — заревів Бугай.

— Значить, виповз. — Чарунка була один спокій. Від того жебрака ще більше накручувало.

— Тоді де він?

— Не знаю…

Бугай заскреготав зубами:

— Я би тебе, відьмо, роздер отими руками, як стерво, якби знав, що після цього не здохну!.. — кричав.

— Дякую за допомогу… — сказала стара. — А як вмирав тоді ти, то душити не хотів. Молився на мене… Не думав, що я відьма… Бачиш, яке життя… Мінливе…

— Темним був…

— Зараз не посвітлішав…

— Може, ви її приб’єте? — звернуся Бугай до своїх смітникових охоронців. — За щедру винагороду! Від мене! І напевно від Бога. Га?..

Охоронці, як телята на передсмертному прив’язі, замахали головами, що ні, бабу не приб’ють нізащо, і сховалися за босом.

— Боягузи!.. — простогнала стара. — Та ж вам втрачати нічого. А був шанс здобути… світла трохи…

— Йди геть, відьмо! І нехай чорт тобі буде суддя! — Бугай вилаявся смачно на півночі, вийняв з куртки пляшку і залив її з денцем у свою захланну горлянку, щоб заспокоїти страх, який вселився у його ницу душу ще тої ночі, коли він тишком-нишком підглядав, як Барбос плівся з драбиною до відьминого лігвища. Хотів ж бо він зупинити колегу, але не зміг. Страх не дозволив йому навіть розтулити пельку, щоб принаймні застерегти… Від зникнення…

Ураган у Бугаю зростав моментально. Жебрак на очах звірів. Але страх його не покидав. А зі страхом людина — слабша за тільки-но народжене немовля. Бо немовля чисте, і ним керує Бог.

— А де Степан? — раптом запитала Чарунка. Лише він міг би допомогти їй.

— Здурів Груша, — пробелькотів Бугай. — Здурів твій Груша Степан через тебе, відьмо, здурів, бо був у твоїй норі. Тепер сидить у лісі на дереві і чекає світла… Такий дурнуватий, як пацюк у пастці. Знає, що не вирветься, а вмерти легко шкода, бо є ще віра в чудо.

— В якому лісі? — у баби зажевріла надія.

Похитуючись, Бугай виставив величезну брудну дулю.

— А ось — не хочеш? — крикнув. — Брата не здам. Він мені ще може розкаже казку… — на очах у жебрака з’явилися сльози. Як швидко горілка перемелює людський мозок! Звивини наче втрачають попередні зв’язки і моментально обростають новими. Як вони це роблять і навіщо? Щоб захищатись чи нападати?.. Чи щоб втекти від світу, у якому смажиться на пательні душа?..

Чарунка зрозуміла, що час дибати додому самій. Нічого, впорається. Принаймні на плахті дотягне мерця до тротуару. А там вже не її територія. Там ходять всі, а значить, підберуть і поховають. Якщо не по-людськи, то хоча б у землі…