9

— Вона або вмерла, або… — ділилася здогадами білявка років тридцяти біля людної лавки, де зібралося сотні голубів, марно чекаючи на Чарунку…

— Або її забрав дідько. Живцем, — додала  бабуся, більш оптимістичніша. — Скільки разів я тобі пояснювала: той, хто продає душу чортові — не вмирає. Я була молодою, а та відьма вже годувала птахів. Я вже стара, як вона, а вона ще живе… І така сама. Незмінна. Ти розумієш, Галю?.. Ти ж розумна жінка!.. Ми з нею однакові. От побачиш — я протягну ноги, а вона далі тягатиме свого возика… Пройде трохи часу — і ти з нею будеш однакова… А потім вріжеш дуба, а…

— Та пішли ви… — сплюнула білявка і втекла від дурних пророцтв подалі. А то ще збудуться.

— Диявол своїх пильнує… — видала одкровення бабуся в червоному капелюшку і з такими ж губами.

— Але від пекла їй все одно не втекти!.. — перехрестилася жіночка в квітчастій блузці.

— Як і вам, сподіваюсь…  — припустив дідусь з онучкою, втомлений слухати апокаліпсиси. Жінки не давали дівчинці бавитися з голубами. Постійно відганяли птахів, наче це не птахи, а сама Чарунка крутилися навколо лавки.

— Тьху на тебе, — зацитькали жіночки й оніміли.

Біля них з возиком стояла Чарунка.

Бабусі в юності так не бігали. А молодиці на олімпіаді би точно не пасли задніх. Говоруни зникли за рогами будинків, як реактивні літаки за хмарами. Навіть ніхто з них з-за будинку не підглядав — щоб від гріха подалі. Відьма не вміла прощати. Нещасний, який мав необережність бабу образити, вже не жив, а мучився. Скапував, як свічка, і в болячках доживав віку. Це в кращому випадку. В гіршому — відомо всім: зникав, наче його чортяка злизував. І проковтував з потрухами…

Чарунка, здавалося, не звернула на переляканих жінок уваги. Звикла, що вони постійно, наче окупанти, захоплюють лавку і ґелґочуть  на ній годинами, що аж небеса від змори затикають вуха… А настрою сьогоднішнього засідання стара не вловила. Була біла, як смерть, згорблена, виглядала більше на опудала, ніж на живу бабу. Голуби відчували настрій господині — дзьобали харчі тихо, без метушні, не билися за кращий кусник…

Баба була така знесилена, що не могла зігнутися. Вітер нею хитав, як старою тополею, що не знати як вижила між будинками. Здавалося, баба так же скрипучо стогнала, як і дерево. Чарунка стала навколішки і так годувала птахів. Голуби налетіли на неї з такою радістю, наче побачили ангела. Хоча стара була схожою більше на привида.

Дівчинка сплеснула в долоні, радісно підбігла і погладила бабу по щоці. Дід не боронив. Дві сльозинки народилися на завжди спокійному обличчі Чарунки і скапнули на хлібні кульки. Птахи їх з’їли.

— Можна мені? — запитала дівчинка. Їй не терпілось погодувати птахів.

— Можна, — відповіла Чарунка і зиркнула на дідуся. Той дав мовчазну згоду. Він ще ніколи не бачив дитини такою щасливою. Голуби теж це відчули і накинулися на хлібні кульки, що їх кидала дівчинка, наче на диво-пігулки від усіх негод і хвороб.

—У вас якісь проблеми? — запитав дід. — Я не боюся дивних людей. Можу допомогти.

— Так, — баба опустила голову і почала перебирати у возику хлібні кульки. — У мене на завтра немає їжі голубам, — мовила. А через мить додала: — То добре, що ви не боїтеся дивних. А я боюся однакових людей. Дуже...

Дідусь декілька хвилин перетравлював слова старої. По його зморщеному чолу бігали сумніви.

— Приглянете за малою? — запитав і кивнув у бік дитяти, що тішило небеса своїм щастям.

—Я?.. — здивувалася баба.

— Ну так…

— Ви мені довіряєте? Старій відьмі?..

— Більше, ніж собі…

— Дякую. Для мене довіра сьогодні — лік. Найбільший за дуже довго.

Мала підійшла і притулилася до баби.

— Дідусю, я буду чемна. Не переживай. Ми з бабцею вміємо літати. І ми чекаємо голуба. Золотого…

Чарунка зблідла. Дідусь потрактував це як рідкісний комплімент дитини. І зник за зупинкою.

Дівчинка дивилася на стару і посміхалася.

— А звідки ти знаєш про золотого голуба? — запитала Чарунка.

— Мені розказує Бог, — серйозно відповіла дівчинка.

— Ти диви… І що, про мене розказав?

— Так.

— А мені можна знати, що казав Бог… про мене? — допитувалася стара.

— Для цього я тут, бабусю.

— Слухаю…

— Він сказав, що ти знайдеш мою сестричку. Двоюрідну.

— А де вона?

— Не знаю. Загинула в аварії. Але на небі її нема…

Пригнав, наче на пожежу, дідусь. Він ніс на плечах цілий мішок хлібин.

— Ось, для голубів, — сказав.

— Дякую, — розчулилася Чарунка. — Тепер я можу декілька днів відпочити.

— Ти хотіла сказати — пошукати золотого голуба? — запитала дівчинка.

— Так.

Дідусь глянув на годинника і заметушився. У його блискучих очах з’явилася тривога.