7

Вечір впав на місто, як дитячий літачок з паперу. Покружляв, пооглядався, де б то краще приземлитися, щоб посадка вийшла м’якою, і сів Чарунці на коліна. Ураз до нього підбіг хлопчина і забрав.

— Вибачте, — мовив сивий бородань. Певно, дідусь. — Малий грається.

Баба стрепенулася, встала на ноги, ухопила візка… Наче зібралася тікати.

— Усе гаразд, Чарунко? — звернувся до неї на ім’я бородань, одночасно спостерігаючи за малим, що запускав і ловив літачка. І лякав голубів, що оберігали бабу.

— Так… Все добре… Я просто… придрімала… Змучилась… Стара вже…

Хлопець підбіг до чоловіка.

— Діду, я бачив голуба. Золотого. Чесно! Він світився, як… Як сонце! — хлопча знайшло потрібне порівняння.

— Де? — ожила баба. — Де, де той голуб?

Хлопець з несподіваної бабиної активності сховався за діда, вхопив його за руку.

— Полетів до неба, — сказав. — Чесно, голуб’яча бабо!.. — додав.

Чарунка вхопила возика і побрела в ніч. Яка раптово звалилася на місто, як біль на бабину душу…

Баба, доля якій подарувала досвіду стільки, що вистачило б на кілька життів, десь у потаємних закапелках мозку розуміла, що так, як є, вічно бути не може. Але водночас її лякали зміни. Таємничі, незрозумілі… Її страшило те, що вона проспала… Що не розуміла сну… Що якісь віщі дурниці про світло плів Степан… Що малий бачив голуба, за яким вона полює довго… Майже ціле життя…

Чарунка сама в собі визнавала, що звикла до спокою, одноманітності, які, фактично, і є комфорт. Легко йти десятиліттями одними стежками, робити одну й ту ж роботу механічно, бездумно, одночасно спілкуючись з Богом, чи проживати якесь інше життя в голові. Але рано чи пізно має настати час змін… Час, який закінчується. Тому баба відчувала, що треба діяти, що доля підкидає їй цілу купу натяків, але вона їх не розуміє. Нічого не може збагнути. І через те зла, як баба Яга…

Ніч уважно спостерігала за знервованою Чарункою. Баба приречено тягла свого возика у бік Високого замку. Тисячі разів протоптані німі тротуари тепер здавалися якимись розпливчастими,  живими, наче холодець. Світ перед очима не був, як завше, чистим, цільним, а якимсь, наче зліпленим з кусків, що випускають свої щупальця, аби зліпитися докупи. Чарунка звернула з тротуару на свою стежку, сховану за живоплотом. Завше мовчазні кущі і дерева заговорили, змахували своїми гілками-руками. Її слух чітко вловлював мову природи, баба чула, як листки безустанку повторювали їй «с-с-світло… с-с-світло… с-с-світло». Листки були такі дивні — вони перетворилися у безліч язиків, що в одному пориві видавали з себе це незрозуміле «світло», яке древню Чарунку ще досі тримає на світі, дозволяє її втомленим ногам шліфувати бруківку й витоптувати стежки у вічність…

Іржавіла решітка, що була дверима до бабиного притулку, лежала на землі. Це неабияк здивувало Чарунку. Востаннє у її помешкання намагалися увійти ще за часів Радянської України. Запеклий комуніст з обласної компартії хотів зробити собі кар’єру. Влаштовував інтерв’ю в усіх місцевих газетах. Казав, що тупому народові давно остогидла брудна баба, що годує голубів, але народ  її не чіпає, бо баба, начебто, відьма. Комуніста звали Наум. Ось він і насмілився відсунути решітку в притулок Чарунки й увійти. Що він там бачив — ніхто не знає. Бо Наум наступного дня повісився у своєму робочому кабінеті на власній краватці. Оскільки у самогубців прийнято залишати передсмертні записки, Наум написав свою. Її випадково побачили на портреті радянського генерального секретаря. І відразу знищили. Бо в записці було: «Бог є».

Чарунку водили навіть у КДБ. Подейкують, вона лише попросила слідчого перевірити справність його автомобіля. Видно, той до порад відьми  не прислухався, бо наступного дня загинув в автокатастрофі. Потім з Чарункою сам на сам бесідував сам начальник. Що вони там говорили, досі ніхто не знає. Але бабу більше не чіпали…

І ось — черговий гість. Чарунка присвітила ліхтарем. Оглянула решітку. Потім вхід. Зауважила рифлені сліди — швидше за все підошви спортивного взуття. Більше нічого. Хотілося старій вірити, що хтось забрів у її лігвище випадково, але тягар на душі говорив про інше. Своїми надчутливими вібраціями душа відчувала біду.

Увійшла у низький коридор, що радше нагадував катакомбу. Посвітила в одну сторону, в іншу — нічого. Втомлено видихнула і побрела у свою сторону, ліворуч. Через десять метрів зупинилася біля дверей. Це була завішана стара ковдра, знизу прикладена дошкою, щоб не задувало. Тут точно нікого не було, інакше би це стара зауважила зразу. Відхилила двері. Посвітила в павукоподібний невеликий отвір, до метра діаметром. Який був схожий на дірку, утворену після вибуху. Все, як вранці. Нечіпане…

Спершу баба залізла у свій дім і засвітила свічку. Потім затягнула всередину возика. Сіла на дерев’яну широку лаву, на якій і спала. Втома сьогодні була в’ялою, відчайною. Чарунка на мить заплющила очі — перед очима війнув розпливчастий образ чоловіка. Баба намагалася його впізнати — не вдалося… А тривога посилилась. Стара знала, що тривога не любить дій, що безвілля її стихія. Тому встала і засвітила нову свічку. І пройшлася з нею приміщенням. Кімнатка була десь два на три метра. Стеля кам’яна. Стіни вперемішку кам’яні з цегляними. Баба цегляні куски стін пояснювала для себе тим, що колись це були отвори. Можливо, двері і вікна. Щось на те схоже. Ну а звідки взявся отвір у майже метровій стіні, який тепер служить Чарунці за двері, баба додуматись не змогла. Та й не дуже старалась.