6

Чарунка годувала голубів. Птахи вже давно чекали на стару — нині вона, чомусь, спізнилась. На цілу годину. Бо сон, що застав її зненацька, вимагав, щоб баба його додивилася. Таке було веління долі, тому Чарунка скорилася.

— Зголодніли, любі мої, маленькі, пухнасті… — приговорювала баба напрочуд виразно, бо під зморшкуватим лицем мала зуби міцні, як горіхи. Чарунка була б неабияким подивуванням стоматолога, але навіщо він їй здався?.. Тому лікарі про неї й гадки не мали…

Але про голуб’ячу бабу знало півміста. Хтось ввічливо вітався, хтось оминав десятими дорогами. І всі думали, що вона вічна.

— Скільки себе пам’ятаю, ще зі школи, — розказував бородатий дідуган за доміно, — стара годує голубів.

— Ще з садочка бачив, — дивувався поважний пан у краватці з проблисками сивини.

— Баба не зла, — ділилося одкровенням дитя біля молоденької мами, яка не дозволяє малечі допомогти бабі погодувати птахів… Щоб якої зарази не підхопило…

А Чарунка знала своє — що їй суджено, то буде. А скільки суджено — це вже залежить від того, коли вона впорається з основним своїм завданням: знайти золотого голуба. Поки що його не було. Інакше баба про це відчула би. За стільки років життя навчилася відбиватися від розуму, щоб не заважав своїми здогадами. Часто її голова була чистою, наче сльоза…

День був нині незвичайним з самого ранку, бо Чарунка проспала. Вперше за не знати скільки. Принаймні вона не пам’ятала, а багато львів’ян уже грішним ділом подумали, що баба вмерла. Бо де вона зі своїм возиком?..

Чалапала… Возик був зроблений її другом Степаном зі смітника на вулиці Короткій, що недалеко вокзалу. Степан був чоловіком тямущим, ходив у костюмі, закінчив історичний факультет львівського університету, навіть деякий час там викладав. Доля підкинула йому щастя, він одружився з донькою професора, кохав дружину, любив її батьків, бо люди буди дійсно чудесні, а потім… Він дописував дисертацію, а тесть, теща, дружина і донька поїхали до лісу відпочити. На шашлики. По дорозі на них вистрибнула фура, у якої відмовили гальма… Відтоді він став сам… І до тридцятки не знаючи смаку алкоголю, тепер пив, як несамовитий… Квартиру і дачу, і ще Бог знає що пропити не встиг, бо з’явилися люди, які прийшли і все забрали… Бо, як виявилося, він їм усе подарував. Законно, як пишуть книжки…

Степан був дивакуватий, але не агресивний. Жив, переважно, в собі, нікого не чіпав, перемелював горе і самотність. На смітнику Степана прийняли не зразу — били щодня, щоб не займав території. Але що з того, коли він не відчував болю? Коли тіло оніміло разом зі звісткою, що його рідних немає, що він сам-самісінький на цілий світ? Бо душа пекла гірше, ніж в пеклі. Про це Степан був переконаний на всі сто, тому пекла не боявся, а в щоденних молитвах просив раю для рідних і смерті для себе… Бога не чіпав. Не волав, чому допустив таку несправедливість. Не гнівався. Не проклинав. Просто ігнорував… Відчував за собою страшну провину. Бо просили же, і дружина, і дитина... І треба було їхати з ними, плюнути на ту дурнувату дисертацію, і тоді він би був за кермом, а не тесть, і тоді, може… минулося б… Або пішов би разом з ними…

Жив у покинутому підвалі. Сам. До смітника його помаленьку з часом підпустили, бо ж люди також там живі крутяться. Не чорти ж… До того ж Бугай, авторитет смітниковий, попередив — хтось Грушу торкне, тому гаплик. Груша — було Степанове прізвисько, через те, що попервах його товкли всі, кому не було ліньки. Бугай почав захищати Грушу з однієї простої причини — йому бракувало любові. Бракувало дитинства, затишку. Бо навіть якщо тобі сто — ти все одно безпомічне дитя, яке шукає мами… Вечорами, коли була гарна погода, Бугай брав Степана, харчів, вони йшли до лісу, розпалювали вогонь, і Груша розказував казки… Святі тоді брали біноклі і Бог не раз дивувався, як швидко безсердечний бандюга, який ціле життя когось товк, може перетворитися на миле, добре і цікаве дитя… Феномен… Про це святим на небі варто було написати дисертацію, мала би успіх точно, але вони не мали часу. Були зайняті. Стерегли територію, на якій випасалися підлеглі їм душі. Щоб чого добро ворог не знищив. Чи, не приведи Господи, не переманив…

Бабу Степан знав, ще коли жив, як люди. Час від часу, коли повертався на світ грішний від науки, купляв їй хлібину. Для голубів. А тут, коли побачив, як вона тягне на горбі їжу для птахів, зразу подумав про возика. Ходив по смітниках, шукав деталі від старих колясок, болти, гайки. Міг би сконструювати й сильнішого возика, але хто йому зварить метал безкоштовно? Та ключа навіть не дадуть гайку закрутити за просто так. Півдня прийдеться відпрацьовувати — прибирати чи ще щось…

Поділився ідеєю зі старою. Та зраділа, як дитя, але попередила, що возик має бути делікатний, розкладний, бо там, де вона живе — не усе пролізе. А інакше за возиком, коли залишить на вулиці, швидко загуде й сліду-духу не буде… Возика Степан змайстрував за тижні два — і кудись зник, а гонорова Чарунка далі годувала голубів і щоденно вимолювала спасіння для Степана. Вона знала, що біль можна вгамувати, бо все, що в житті є, має початок, має і закінчення. Але думала, як?.. Хотіла було поговорити по душах зі Степаном, але він зник… Казали, що пішов до Бога, не витримав болю, але вона відчувала, що Степан живий. Чарунка була древньою, як світ, тому запах живої і мертвої енергії відчувала чітко, як запах смородини, чи приміром м’яти… А Степан пахнув життям.

День Чарунки мав строгий графік. Вранці вона годувала голубів. Опісля цілий день ходила по місту та збирала недоїдки. Мала вже постійних клієнтів. Люди спеціально для неї підсушували недоїдені скиби, щоб не вкрилися цвіллю. Ввечері Чарунка перебирала пожертвуване чи знайдене. Сухарі, якщо було вдосталь, відкладала. Решту заливала водою, переминала, робила густу кашу, чи що там виходило, потім майструвала кульки, схожі на пампухи, далі пакувала у пачки, складала у возика, а вранці знову в путь…