5

Дача була у самому кутку, під лісом. Скидалася на сироту. І заросла так, що сама стала лісом. Поруч, за дротяною огорожею, красувався дім. Ще недобудований, але вже милував очі своїм затишком. Під молодою яблунею четверо чоловіків смажили шашлик. Сиділи за розкладним столиком, балакали. Мали гумор. Судячи з усього, веселив їх сивий дядько в окулярах у військових штанях. Побачили зажуреного Панаса, що шпортався у замку.

— Привіт, малий! — крикнув дядько і викликав щиру радість у друзів. — Ти хто, злодій?

— Ні, — відповів Панас.

— А хто, господар?

— Не зовсім… — Панас хотів чимшвидше втекти від їхнього гарного настрою.

— Коротше, я купую цю ділянку. Дорого. Бачиш, навіть сітки не міняв на камінний паркан. Так що сам подумай або кому скажи…

— Добре, — замок піддався і Панас зник за дверима.

Сивий дядько спохмурнів.

— Що з ним? — запитав у друзів.

Ті відповіді не мали. Дивний незнайомець явно не був ні наркоманом, ні пияком. На злодія теж не змахував. Але від нього віяло холодом. Як на кладовищі під час прощання з покійником. Незнайомець-примара зіпсував настрій веселій компанії. Чоловіки нашвидкуруч досмажили м’ясо, з’їли по куску для годиться і поїхали. Чому так раптово перехотілося відпочивати — пояснити не могли. Тягар, який поселився у них всередині, гнав їх подалі від дивного зайди. Бо навіть через стіни дерев’яної хатини несло мертвечиною…

У єдиній кімнатці будиночку — спальні, приймальні і кухні водночас — був запилюжений порядок. Панас відчув мамину руку. Тільки вона вміла так застеляти ліжко, щоб не було жодної складки, складати посуд, щоб тарілки стояли, наче солдати на параді, розставляти речі. Все зроблено з любов’ю, лишень уже без тепла. Мама пішла і тепло забрала з собою, залишивши пам’ять…

Панаса знемагала втома, але він не наважувався прилягти, аби не розбурхати ліжка з далеким доторком материнських рук. Зрештою, сил стояти не залишилося. Він спочатку присів на краєчку ліжка, потім несміливо ліг. Підсунувся ближче до вигладженої подушки… У голові стався вибух, емоції вирвалися назовні. Панас впав на подушку і заридав. Як божевільний, що повернувся у нещасну реальність. Руки судорожно обняли подушку і щось намацали під нею. Це був акуратно складений аркуш зі зошита у косу лінійку. Маминим почерком вчительки початкових класів було виведено: «Синку, я би дуже хотіла помилитися, але відчуваю, що тебе переслідує зло. Не знаю, чи тебе ще побачу, але те, що ти повернешся сюди — це точно. Благаю тебе — не здайся… Я хочу сказати — не зроби собі нічого сам. Нехай життя робить. Борись до кінця, добре?.. Вірю в тебе. Мама».

Невідь-звідки у Панаса з’явилися сили. Він встав, відсунув стару тумбу, зняв плінтус. Вийняв саморобну дитячу чарівну паличку. На неї він загадував бажання малим. Взяв у руки — вона наче обпікала. Поцілував і загадав уголос: «Допоможи, чарівна паличко, знайти світло». Похапцем сховав скарб назад під плінтус, замаскував тумбою. Ледь доповз до ліжка. І забувся у глибокому сні…

Коли прокинувся, відчув, що сил побільшало. Хотів їсти. Знайшов стару сумку і пішов у село. В магазині купив хліба, масла, картоплі, кільку в томаті, цибулі і солі. За звичкою, як колись, з хлопцями. Заліз через шпару у сітці на сусідське подвір’я. Роздмухав вогню, підкинув дров. Дивився на вогнище, сидів і думав. Вкинув у жар картоплин. Ледь не забув вийняти. Хоча трохи пригорілі, картоплини зі сіллю та цибулею смакували божевільно. В голову помаленьку поселялося затишшя. Хаотичний рок з висмикнутих думок плавно переходив у затишний вальс. Панас слухав його, поки сонце не вигнало зірок з неба…

Новий ранок приніс жменьку оптимізму. Панас знайшов відро, ганчірку і взявся за прибирання. Вимита кімната дихала по-іншому, в ній зажеврів вогник, запульсувало життя. Адже життя лишень і тримається на рухові. Будь-який застій поступово переходить у параліч і закінчується смертю.

Світ наче полишав усі справи і поселився тут, на занедбаній зарослій дачі біля лісу. Так здавалося Панасові зразу. А потім раптово все зникло. Не мало ніякого значення. Вивітрилося. Був тільки він наодинці з думками: «де шукати світло?». Які нападали на нього звідусіль і наче вампіри пили кров.

Спозаранку втікав у ліс і снував там до вечора, щоб вимотати тіло. З кожним днем ставало все важче і важче дихати… А вночі ввижалася воша з волосинки. Коли вперше на дачі її побачив — прокинувся у холодному поту. Воша точно щось знала. Вона наче притягувала до нього жах…

 Зі світом Панас втратив будь-який зв’язок. Мобільний закопав під яблунею. Живцем — батарея ще мала заряд. Заріс, був схожий на бабая, яким лякають малих дітей.

Сусід, що хотів купити ділянку, був лишень двічі. Сам. Навіть не вітався, наче боявся Панаса. Похапцем щось у хаті взяв і зник на своєму авто за поворотом, ніби його не було…

А взагалі-то все в цьому світі таке, «ніби його й не було». Бо рано чи пізно зникне. Кінцевий результат усього один — смерть. І поки вона прийде — треба щось робити. Треба лишати тут якийсь слід.

Неймовірно мучився, коли згадував про обіцянку Дзвінці шукати світло. Де його шукати? Якби то він знав. Землю гриз би, повз з останніх сил до того світла… Разом з фізичними силами покидали його останні спроби щось шукати. Смерть на своїй карті зробила впевнену позначку — щоб не забути прийти і забрати цього дивного чоловіка, душа якого майже згасла. Тільки ноги бродили по лісу у пошуках втоми…