4

Панас підійшов до банкомату, зняв з карточки останні гроші. Сів у метро і поїхав на вокзал. Придбав квитка до Львова — вирішив провідати маму. Як таке рішення прийшло в голову — не розумів. Просто ноги принесли на вокзал, руки купили квитка. У думках крутилося одне й те ж запитання: де шукати світло?.. Зрештою, може квиток до Львова і є підказкою, — потішив себе Панас, купив газету і примостився на самотню лавку в залі очікування. Навпроти великого підвісного годинника.

До відправлення поїзда залишалося дві години. Погортав газету. Пробігся по заголовках. Читання не бралося. Панас прокручував у голові останні місяці життя. Один телефонний дзвінок невідь від кого перевернув усе з ніг на голову. Чому він повірив голосу, від якого віяло холодом? Чому підписав дивний договір, навіть не бачачи того, хто має надати послугу? Чому повірив, що його жертва виправдана? Чому так раптово змінилося життя?.. І не тільки його…

Відповідь була одна — він вірив, що його смерть вартує тої ціни, яку заплатив. Інакше навіщо було щось підписувати…

А може, він дійсно здурів? Просто медицина помиляється?.. Бо як нормальний чоловік може вірити в казки? У яких прописано, що про них нікому нічичирк, бо тоді не збудеться задумане і жертва буде марною… Моторошний голос його попередив, що коли в обумовлений договором час він спокійно не забереться у вічність сам, то після трьох днів умиратиме повільно, в страшних муках. Перевірено досвідом. Значить, муки почнуться зі завтрашнього дня. Ну й нехай. Заради Дзвінки можна потерпіти. Панас обіцяв собі жити до останньої краплини крові — і стало легше. Знову погортав газету. Очі з моря тексту вирвали речення — «якщо людина достеменно знає, чого вона прагне, куди хоче прийти, всі сили світу їй у цьому допомагають…». Панас знав: він побачив у пригорщах своїх долонь неймовірне світло… Яке втікало. Зі швидкістю того ж… світла…

На поїзд довелося заскакувати на ходу. В останній вагон. Добре, що провідниця виявилася дужою, бо у вільний від роботи час ходила в тренажерний зал. Інакше доля Панасова завернула б не у той поворот… Вона й так достатньо втомилася від зиґзаґів, що понаробляв Панас своїми вчинками. І порозставляв їх на спотвореній лінії життя, добре замаскувавши, наче пастки…

Львів зустрів Панаса сонним кліпанням сонця над залізничним вокзалом. Панас приплентався на зупинку, став як вкопаний. Пропустив декілька трамваїв, бо спогади роздирали голову, наступаючи звідусюди, і ніяк не могли втихомиритися… Чоловік їм не заважав. Сів у порожню «дев’ятку» і намотував круги містом. Урешті вийшов на тому ж вокзалі і, як знак питання, посунув за натовпом. Люди хмурились, сміялись, тішились, сварились, варились кожен у своїх думках… Кожен мав свій світ, якого не збагнути іншому смертному. Кожен думав, що його переживання в даний момент найважливіші у космосі. І кожен мав рацію… Панас приглядався до людей, намагаючись вгадати їх думки. Йому здавалося, що йому вдавалося… Як правило, думки не мали змісту, були перемелені у фарш. Не всім виходило зліпити з цього фаршу котлети. Швидше, фаршу збільшувалося, він втрачав свіжість, згодом псувався і його викидали… Щоб звільнити місце новому фаршу. Панас злякався своїх думок. Підглядав за чужими, а зі своїми ладу навести не міг. І взагалі, причому тут фарш?..

Додому йшов пішки. До вулиці Київської недалеко. Не бездушним самітником він мріяв навістити маму. Хотілося увійти в домівку, де виріс, з дружиною і сміхом Дзвінки. А не привидом, що бродить Львовом, і який невпевнений, чи взагалі варто показуватися на очі родичам.

Їх квартира була у старому, колись елітному будинку, на першому поверсі. Всього одна кімната, з якої шваґер зліпив дві, розділивши перегородкою. Тато помер давно, Панас його не пам’ятав. Раптово, був здоровий, кров з молоком, як казала мама, і раптом не стало. Сестра Олена була старшою від Панаса на п’ятнадцять років. Пізню дитину батьки собі народили на потіху. Тато потішитися не встиг, лишився Панас мамі на клопіт. Сестра вийшла заміж, має трьох хлопців. Живуть з мамою. На більше помешкання не заробили, так сталося, що в хаті самі вчителі. Добре, що тато був залізничником, а то й того б не було…

Усе змаліло. Вулиця, будинки, дерева. Як так за декілька років все може зменшитись? Мама сиділа біля вікна. Побачила Панаса, стрепенулася, помахала йому рукою, і зникла. Пішла відчиняти. Була вдома сама. Шваґер зі сестрою в школі, хлопчиська в інститутах. Довго тримала Панасову голову в долонях, вишукуючи душу. Поцілувала в чоло.

— Я знала, що ти приїдеш, — сказала. — Відчувала. Як Дзвінка? — запитала раптом. — Я ще її ніколи не бачила, а їй вже чотири…

Панас мовчав. Що мав сказати? Сказати, що добре — неправда, що зле — не хотілося… Виправдовуватися, що не приїжджав, бо був зайнятий — брехня, признатися, що був рабом — не міг.

— Прости, мамо, — попросив. — Я все розумію. В мене теж є дитина… Прости…

Млинці з сиром були ще смачніші, ніж у дитинстві. А чай з м’яти заспокоював цілий світ.

— Мені снився сон, — у матері трусилися руки. Не зі старості — з хвилювання. — Ти стоїш в церкві навколішки. У тебе начебто весілля, хоча нареченої я не бачила. Раптом підходить до тебе високий чоловік у костюмі і при краватці, згинається тобі до вуха і щось шепче. Ти застигаєш в німому слуханні, твої очі стають порожніми, і я бачу, як цей чоловік висмоктує з тебе душу. Я бачу, як золоте світло з твого тім’я переходить до його… Я кричу, а мене ніхто не чує. Я хочу підбігти і відштовхнути душогубцю — а ноги прилипли до підлоги. І раптом церква зникає, а з’являється Дзвінка. В білій сукенці, бліда, як крейда, як на останній фотографії, що ти мені вислав. Вона сидить на хмарі. А той страшний чоловік висить над нею. І диво: твоє світло з його голови переходить у голівку дівчинки. Ураз вона оживає, щічки наповнюються рум’янцем, вона сміється, поганяє хмару, наче конячку, і зникає… До чого б то?.. — запитала мама. Її погляд благав пояснити, що сталося. Бо те, що біда висіла над сином, вона відчувала материнським серцем.