День починав набирати сили. Випхав догори сонце, порозвішував на хмарах його промені, наче сушив білизну, декілька разів віджався від землі, щоб не втрачати форму і зв’язку з матінкою, відмітив у календарі нову дату життя — і плив. Як безпритульний човен по річці. Легко, підкоряючись миті.
Київ уже жив на повну котушку. Запустив свою динамо-машину і крутив людськими долями, як хотів. Небо не встигало всього фіксувати, так що комусь реєстратори не угледіли гріха, хтось позбувся у небесній канцелярії доброї справи. Проте мало хто цим переймався, бо земне життя так засмоктує у вир своїх правил, що підняти очі до неба ніколи. Потім, ще прийде час…
А Панас час мав. Він у нього з’явився після того, як він вирішив піти. Час дивно себе поводив з чоловіком. Він летів на шалених швидкостях, наче боявся не встигнути пожити в Панасові, і водночас було його вдосталь. Напевно, так буває перед вічністю. Що їй якийсь-там відрізочок на лінійці безконечності. Плямка.
Дитячий садок жив за пагорбом. Увесь оточений височезними новими будинками. Біля загорожі збереглось декілька старих тополь, яким пощастило не заважати будівництву, тому їх не спиляли. Біля воріт грали м’язами два кучеряві каштани, наче вартові дитячого замку. І псували око штурпаки нових насаджень, яким вперто хтось обламував голови…
Панас згадав, що під каштаном має бути схована від спеки лавка. Вирішив там почекати Дзвінку — і байдуже, що її може приїхати забирати тесть. Панас мусить попрощатися з донькою. Він удихнув на повні груди повітря, замилувався небом, пишнотою дерев, величчю набитих різними долями будинків. Учув нічим незрівняний сміх з дитячого майданчика. Подумав, якщо дивитися на світ по-іншому, то й світ стає іншим. Аж цікаво стало. А що, якби відкинути все і жити, як хочеться?.. Не звертати уваги на всілякі закони, правила, пристойності, обов’язки?.. Жити — поки живеться. В кінці життєвої дороги все одно ніщо не матиме значення?..
— Татку! — його тягнула за штанину Дзвінка. — Давай сховаємося за деревом, бо вихователька мене побачить і забере.
Панас отетерів.
— Що ти тут робиш, донечко? — взяв її на руки і притулив до себе. Так разом і зникли за деревом.
— Тебе чекаю, — відповіла мала.
— Ти знала, що я прийду?
— Так.
— Звідки?
— Сонце сказало.
— Хіба сонце вміє говорити?
— Татку, не задавай дурних запитань, — по-дорослому відповіла Дзвінка. — Ти сам добре знаєш, що вміє.
— Знаю, — погодився Панас і згадав розмову з сонцем.
Дзвінка погладила Панаса по голові, як мати маленького сина, і серйозно мовила.
— Ще сонце сказало, що тільки я тебе можу затримати, щоб ти не зник. Бо ти — моє життя…
— Не розумію, — прошепотів Панас.
— Це я не розумію. Ти що, можеш зникнути?
— Можу, — сльози душили Панаса.
— Не зникай! — заблагала дівчинка і обняла татка за шию. — Сонце мені сказало, що ти маєш шанс. Ти знаєш, що таке шанс, татку?
— Ні, — відповів Панас.
— Шанс, — повчала мала, — це коли ти дозволиш собі жити, щоб спробувати перемогти.
— В мені залишилось дуже мало світла, Дзвінко.
— Тоді шукай його. Заради мене! Може, мені знадобиться світло ще. Га?.. — мала так пробиралася в душу, що відмовити їй не було сил.
— Ти що, знаєш мій секрет? — здивувався Панас.
— Знаю, татку.
— Сонце сказало? — запитав батько.
— А ти в мене здогадливий, — усміхнулася мала. — Але я нікому не скажу!
— Точно?
— Чесне слово буду мовчати.
— Добре.
— «Добре» означає, що ти будеш шукати світло? — допитувалася Дзвінка.
Боже, які зараз діти мудрі. А дорослі роблять дурниці і думають, що діти не помічають. Справжні сліпаки. Панас здався перед натиском рідної кровинки. І не лишень кровинки. Схоже, дитина відчуває його душу.
— Так.
Мала умить перетворилася на дитину. Заплескала у долоні, поцілувала Панаса в щічку і, радісно підстрибуючи, побігла на нервовий поклик Марії Іванівни, що в передінфарктному стані шукала дитину.
— Я тобі вірю, татку!.. — крикнула Дзвінка, обернувшись. — До зустрічі на землі! — додала.
Панас безсило опустився на цю ж грішну землю по шершавому стовбурі досвідченого каштана, що дивувався теперішньою дитячою метикуватістю. Заплющив очі. В голові дзвеніли лишень слова дитини: «До зустрічі на землі!.. До зустрічі на землі!.. До зустрічі на… До зустрічі… До…»
Панас зник. Він відчув, як тіло вивергнуло його з себе, нагадуючи про продану душу. Темрява оповила його нестерпна. Він не летів угору, як нормальні вільні душі, він наче кріт рив землю і вгризався в неї. І не звиклий до сліпоти свердлив, свердлив, свердлив… Ураз ґрунт став пухким, наче пір’я. Панас активізував риття, запрацював швидко носом та лапами й відчув, як над ним росте вулкан. Його потягнуло вгору, до кратера, щоб побачити світло… Та зась… Він не міг бачити — сліпота скувала його голову, поселила у ній страх і гнала назад, в земельний тунель, в темряву…
#838 в Сучасна проза
#5262 в Любовні романи
#2298 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 02.09.2026