2

Панас підходив до завершальної стадії життя. Так пишуть по-мудрому. По-простому — готувався до смерті. Думав про донечку. Страшився її осуду. Боявся нашкодити її кволенькому тільцю, до якого прилипла якась підпільна, невловима хвороба. Хоча розумів, що тіло тлінне, але без нього на землі не наберешся досвіду. Для всього мусить бути своя хата. І для душі теж. І для виснажливих думок, що творять пекло. Якби то вміти ними повелівати, то можна було б ще не йти… А так — приносив у життя тільки біль. І собі, і рідним. А не мав права…

День не мав сил стримати сліз — лило до самого смерку. А коли вечір раптово впав на запухлу від фіолетових хмар землю — дощ умить ущух. Разом з криком Марти, що роздирав квартиру на два часові шматки — до нині і після нині. Марта трясла у руках якісь папірці, що збуджували її до нестями. Від того голос дружини був схожий на рев електрички у київському метро. І страшно, і їхати хочеться. І начебто так має бути…

Панас лишень кліпав очима. Був спокійний, бо цілий день готувався до вічності. Цікаво, чи там теж є крик Марти, як рев електрички?.. Довше не було сил обтяжувати світ своїми гріхами. Йому було зле. І біля нього було зле. Зле і зле злипалося докупи й утворювало два зле, замість того, щоб відштовхнутися. Тому, щоб не плодити зла, — він йде. Так вирішив. І спокій підкорився.

Марта кипіла. Як бульйон на великому вогні з жирної курки-смертниці, що росла паралізованою у своїй клітці-в’язниці на комбікормах. Дружина плювалася штучною в’язкою слиною.

— Неймовірно! — верещала. — Я собі навіть не можу уявити! Нонсенс! — Марта свого часу трохи повчилася в аспірантурі, тож словниковий запас мала добрий.

Найгірше чоловікам зносити приховані за безтілесними словами жіночі емоції. Які за долі секунди заводили божевільний танок усіх видимих і невидимих енергій, заражаючи їх своїм вірусом. Хвороба прогресувала, як ураган, і єдиним захистом від неї була втеча. Бо перемогти в чесній боротьбі жіночих емоцій неможливо, а вбивати їх — гріх. Це гірше, ніж знищити тіло. Бо після тіла ще лишається життя… А після смерті емоцій — пустка. Яка себе вічно катує, бо пустка в Божому світі не передбачена…

Панас, якому взагалі-то були до лампочки Мартині «нонсенси», все-таки не витримав і запитав:

— Ти можеш пояснити, що сталося?

— Жах стався, телепню! Такий, що твоїй дурній голові не збагнути! Хоча ти… — Пауза сама здивувалася Мартиному ходу думок. Тому трішки затягнулася. — Нормальний! — випалила дружина і заридала. Вона обняла голову руками і трусилася, наче землетрус балів на п’ять. Істотки з інших світів, що спостерігали за цією сценою, бо якраз готували тему на іспит про вплив емоцій земної жінки на Галактику, мали би зробити хибний висновок, що «нормальним» на Землі бути зле…

Чоловік дружину не підганяв. Його прискорений останнім часом ритм життя набрав ще більшої стрімкості. Панас відчув пульсацію у всьому тілі. Швидкість була такою шаленою, що навіть вітер відставав, захекано плентався позаду. Умить, мов за помахом чарівної палички, Панас злився з життям в одне ціле, як в дитинстві на велосипеді. З гірки. Коли відмовили гальма. Коли знаєш, що загальмувати не зможеш. І відпускаєш себе. І зникає страх, доки триває політ. А там… Там — проблеми там. Це можуть розуміти лишень діти. І то не всі. Деяких батьки заземли ще в пелюшках. Почепили їм кайдани терплячості, скованості, вбивчого комфорту… Панас, думки якого теж мчали стрімголов, збагнув усе. Поведінка Марти стала ясною, як білий день. І найстрашніше було те, що вона, особисто, якщо можна так сказати у світі щосекундних вторгнень у твою черепну коробку, не думала. Нею думали. Проте вона це допустила, а значить, заслужила…

Жінка задихалася, вона прагла виговоритися, але не могла. Слова застрявали в горлі і видавали харчання старої січкарні, що не мала сил перекусити сухих стебел через тупі ножі. Тому їх так-сяк перемелювала і випльовувала… Січкарні було важко, але господарю було це до лампочки. Чомусь…

— Не мучся, — попросив Панас. — Я говоритиму за тебе. Ти ж звикла, що за тебе постійно хтось говорить. Гаразд?

Марта кивнула. Панас сів на стілець. В уяві промайнула церква, хвилююча, як перед сповіддю.

— Я розумію, що в тебе всі біди — через мене, — почав. — Знаю, що ти хочеш мені добра. Нам добра. Бо ти гарна дружина і добра мати. Ти прагнеш нормальної сім’ї. Хочеш великого дому, гарного авто, престижної роботи для чоловіка. Щоб ним можна було похвалитися і гордитися. Щоб він не був чиєюсь тінню… Хочеш, щоб на вихідні ми відвідували батьків, ходили в гості, влаштовували пікніки. Під час відпустки їздили відпочивати на моря-океани. В такі куточки, якими можна було б похизуватися перед кимось. І щоб порівняння було на нашу користь. Ти хочеш здоров’я і краси собі, мені, родичам. Але найбільше ти молиш Бога, щоб здоровою і щасливою росла твоя дитина. Наша донечка. Щоб здорова Дзвінка дзвеніла на цілий світ! Правильно?.. — Марта не перестала схлипувати, але слухала уважно. Її очі зачепилися за чоловікові слова і щиро мовили «так». Панас продовжував: — Але ти рабиня. Бо не можеш сама розпоряджатися своєю, і не тільки своєю, долею. І дуже від того страждаєш. Якби ти тягала камені на вершечок піраміди, ти б менше мучилася. Але ти носиш чужу волю… Я боюся, що зараз можу тобі нашкодити, бо те, що я зараз скажу — тобою неприйнятне. Воно так уросло в тебе, що захищає само себе в тобі. Паразитує. А ти донор. Ти годуєш паразита… — Панас хвилювався. Тому не міг чітко висловити своєї думки. — Правда, поки паразит у тобі — ти його не визнаєш. Він не дозволить… Тобто, я хочу сказати, що ти все життя виконуєш забаганки свого тата…