1

Хмара насадила сонцю чорного мішка на голову. Спекота, що тинялась містом, зіщулилась і шукала сховку. Стара тополя за вікном стогнала, як підрізана.

Панас заливався холодним потом. Дихав у вікно і повільно вмирав. Скапував, як свічка. Зневіра з’їдала його живцем, зсередини, повільно, насолоджуючись болем. Від страху Панас різко затиснув раму. Небо зблиснуло і вистрелило громом, що розривав душу на шматки. Шибка затремтіла, тріснула посередині, утворивши узор, схожий на тільки що зниклу безвісти блискавку. Хмара народила зливу. Чоловік захищав голову руками — барабанило, як на параді чортів. Не холодними краплями, а звуками. Мить — і голова розірветься…

На кухні поселився вибух. Чекав кисню. Вікно відчиняти — зась. Моторошна безвихідь надулася кулькою і прагла вистрелити. Душу обценьками стискував морок…

— Чому?!. — Панас не міг збагнути, звідки підкрадається біда. Абажур наставив роги, стіни плакали, стеля, регочучи, розхитувала підлогу. Вихід підглядав з двору, через запавутинену шибку, і манив вічністю. Панас рішуче підійшов до вікна… 

У двері дико затарабанили. Це мав бути сусід, у нього сил, як у бугая. Але навіщо? У голові й так смертельне побоїще. Панас думав не зважати, але не міг знести божевільного стукоту, який його відволікав. Не давав зосередитися на покаянні. А без нього не працювали крила, аби перелетіти за межу болю. Сусід не вгавав — гатив у двері, як грабар у віко домовини. Треба втікати! Панас висмоктав з кухні останнє повітря, надув легені, схопив віконну ручку, глипнув на тополю і… — злякався бездомної воші, яка висіла на волосині, що з останніх сил трималася гілки. Воша привіталась з Панасом усіма своїми здоровими зубами і поманила рукою. У голові запаморочилось. Світ зник. Воша була гарною господинею: перепустила мозок Панаса через м’ясорубку, додала приправ і почала жарити. Коли пательня стала пеклом — нестерпний біль подарував капку тями… Хтось наполегливо вивалював двері.

Відчинив…  

На порозі стояла злюща дружина. Нею тіпало, як змією в передсмертних конвульсіях. Панас злякався своїх порівнянь. Змахнув рукою, наче проганяв набридливих мух.

— Чого не відчиняєш? — налетіла Марта.

На диво, вона не помітила вибуху, що топтався на кухні. І впустила до квартири розхристаний вітер. Панасові ледь серце не вискочило з грудей. Вітер промчав апартаментами, понишпорив по закутках — нічого. Пронесло, слава Богу. Не вибухнуло…

— Думав, сусід, — відповів Панас.

У голові посвітлішало. І перестало барабанити. Злива теж раптово померла, і хтось зняв з голови сонця чорний мішок. Світ так швидко мінявся. Наче в казці з чарівною феєю, що мала чарівну паличку. А може, дружина добра фея?..

— То я. Ключі забула на роботі. Гнала. Збирайся… — наказала Марта. — Малу з садочка забере мама до себе, — дружина так і стояла на порозі. На фею, на жаль, схожа не була. Швидше, на корифея, розчарованого своїм хором у сучасній трагедії, де чоловіки стають сміттям, бо жінки силою захопили сімейного віника і метуть ним, куди заманеться. А запилюжене сміття летить собі, куди хоче. Заради святого спокою, якого не буває на смітнику. Бо там усякої нечисті по горло. А то й вище…

— Може, зайдеш?.. — Панас дивувався, як то за долю секунди в його голові проскакує стільки химерності. Ніколи такого не помічав. Не мав часу. Був зайнятий. Будував майбутнє. Прикрашав його примхами дружини, як штучну ялинку дорогими іграшками. Виглядало гарно, але віддавало мертвечиною. І що?.. Через це ілюзорне «завтра» втратив «нині», зрікся «вчора». Порожнеча. Лишень оброслі чортами думки б’ються в конвульсіях. Не хочуть змиритися, що все пропало… Певно, для кандидатів у небіжчики так має бути… Норма…

З того дня, коли Панас зрікся душі, його світ набрав шаленого темпу. Брехня, що час однаковий. Правда у тому, що для кожного він — свій…

— Кажу, немає часу, — підганяла дружина. Краєм ока вгледіла на сорочці пляму. Скривилася на зім’яті штани. — Натягай чисту футболку і — за мною! — звеліла. — Джинси можуть бути…

Та ким ти себе уявила, шановна?!.

Чоловік якусь мить хотів скипіти, вчинити скандал, щоб якось розрядити ситуацію на душі, показати, хто в хаті господар, але занюхавши смерть, що снувала хатою, враз передумав. Краще звідси втекти, бо стіни почали зсовуватися, а стеля спадати. Ще чого доброго розчавлять, як таргана. Або зупиняться на розмірах домовини і заживо поховають. І не знати, чи душа зможе вирватися?..

Панас цілу дорогу мовчав. Марта на нього скоса глипала, щоб розібрати, що сталося: чи вдає дурня, чи здурів.

— Чого не питаєш, куди я тебе веду? — запитала.

— А куди можуть вести бугая? — чоловік видав ледь помітного знака питання бровами. Дружина мовчала. Вираз її обличчя свідчив, що здогадувалася все-таки, куди можуть вести бугая. — Правильно, — прочитав той вираз Панас. — На заріз…

— Не мели дурниць, — Марта тричі сплюнула.

— Сумніваєшся, чи я нормальний?

Марта скам’яніла. Свердлила чоловіка очима, в яких, замасковані під ангелів, пробігали біль, відчай, зневіра, злість. І ледь волочила ноги змора.

— Звідки… знаєш?.. — вистогнала.

— По очах виджу. Ясновидець я, Марто. Вже давно. Вибач, що не признався раніше. Могла б зреагувати швидше, не ускладнювати все. Еге ж? — іронізував Панас.