Глава 37

В кімнаті дивної непередбачуваної реальності, яка наче підлаштовувалася під настрій привида, змінюючи довжину звуків, щільність предметів і навіть тілесність Кароліни, знову настала цілковита тиша. Здавалося, що після її запитання час вкотре застиг, бо Вертинський повернувся до мовчання. Він просто нахилив голову та ковзав своїм загадковим поглядом по Кароліні, ніби його віршик був написаний прямо на ній. Хотіла б вона знати, про що розмірковував привид, які ще нав’язливі задуми поривався втілити, але той самий невідчутний час, якого вже могло залишитися обмаль, квапив її.

– Знаєш, я б охоче почекала, поки ти зберешся з думками, проте я будь-якої миті можу повернутися, тож розкажи мені вже хоч щось, раз про найголовніше розказати не можеш.

Вертинський задумливо примружився:

– Вірш – частина прокляття. Коли відбулось… те, що відбулось, я не розумів, де опинився і чому не відлетів далі. До цього про таке я не чув, Радослав і Чара не могли потрапити сюди, бо їхні смерті були природними, а ця частота, як ти сама побачила, вимагає іншого, тож ніхто й нічого пояснити мені не міг. Спочатку здавалося, що я втрачаю здоровий глузд, хоча, який здоровий глузд може бути в привида, правда ж, Кароліно? – Вертинський лукаво посміхнувся, навмисно зачіпаючи її, але відповіді він, звісно ж, і не чекав. – Однак потім я опанував себе, навчився співіснувати з цією реальністю, навчився її розуміти, став будувати свій великий задум, зумів навідуватися до снів. Але прокляття – є прокляття, воно болить і не дає спокою. Знаєш, чому привидам так важко, які несуть тягар свого прокляття?

Кароліна помотала головою, знову відчувши колючий холод.

– Бо воно, ніби дерев’яна тріска в пальці, тільки наближаєшся до того місця шкіри, де вона сидить, і відчуваєш біль. Намагаєшся позбутися її, витягнути ту тріску, але вона ламається, впинаючись в плоть ще дужче, – привид напружено і хрипко зітхнув. – Моє прокляття розрослося, мов отруйний плющ, Кароліно. Воно скувало мене, залишило там, де я не хотів бути, позбавило мене всього. І найгірше, що про нього не можна не думати, не вийде забути, адже воно постійно тисне, постійно свербить, воно всюди з тобою. Тому, певно, прокляті привиди й стають такими злими, бо поступово втрачають себе, розчиняючись в проклятті й живучи ним. А єдине, що залишається та підживлює, це – помста. Ти не можеш вирватися, тож тільки й думаєш про те, через що або ж через кого став проклятим, – Вертинський на мить відвів очі й замовк, стискаючи руки в кулаки. Він точно не забув, через кого опинився у своїй напівзастиглій частоті, спогади завдавали йому болю не менше, ніж і саме прокляття.

Привид знову поглянув на Кароліну згаслим поглядом, в такі миті він здавався звичайною людиною, просто втомленою і надто засмученою.

– Ось, власне, так і з’явився вірш. Він був народжений разом з прокляттям, коли його отруйні голки впивалися в мене, коли я міг думати лише про те, аби якомога швидше дістатися до тебе. Хіба в ньому є щось незрозуміле?

Кароліна випросталась, глибоко зітхнувши, коли привид говорив так довго, його голос діяв, наче гіпноз. Вона хутко пригадала моторошні рядки, які так часто лякали її.

– «З могил мертві повстануть, щоб змінить хід історій», ти хотів повернути до життя не лише Радослава і Чару, хіба не так?

– Звісно, не лише їх. Для того, аби створити ще потужніші артефакти, треба пробудити тих ковалів, які були раніше в братствах.

– Ще потужніші артефакти? Ти що, хочеш захопити весь світ?

Вертинський підступно засміявся:

– Ні, Кароліно, весь світ мені не потрібен. Але влада – є влада, і тільки цілковитий бовдур не хоче її. Колись ковалі мали чималу цінність, жодний населений пункт не міг існувати без них, ковалів поважали, ними захоплювалися, до них дослухалися, їх прославляли. А сьогодні що? Сьогодні спробуй ще знайди хоча б звичайного залізороба. Про наші сили, які сховали та зробили таємницею, я взагалі мовчу. Ні, не таке майбутнє я хочу для нас, – неочікувано очі Вертинського спалахнули хитрим блиском. – До речі, це й тебе стосується. Звісно, якщо залишишся з Наумом. Гадаю, для ваших нащадків стане в пригоді, якщо сила ковалів знову запанує на весь світ.

Кароліна вкотре здригнулася, вона явно не очікувала, що привиду стільки відомо про них з Наумом.

– Напевно запитуєш подумки, звідки я все знаю? Ну, якби Науму було по цимбалах, він би за тебе не поручився, порушуючи один з серйозних ковальських законів. Ти ж юристка, знаєш, що закони порушувати не можна, які б вони не були, правда ж?

– То тебе дійсно не кохання в наше місто привело? Ти просто марив про те, аби знайти артефакт? – Кароліна не хотіла, щоб Вертинський продовжував тему її стосунків з Наумом, тож перевела напрям розмови на нього.

Привид миттю насупився, його вилиці аж заграли на обличчі:

– Я кохав Яну, не треба вигадувати маячні. Але не приховуватиму, що зацікавленість в тому, аби тут жити, була пов’язана і з тобою. Однак, якщо ти вважаєш, що сама Яна не мала корисливих намірів, то сильно помиляєшся. Там вся сімейка – з тарганами в головах.

– Вона теж шукала артефакт?

– Ну…щось точно шукала.

– То ви всі ці роки знали про мене? Може ще й стежили?

– Дехто стовідсотково стежив.

Кароліні не знадобилося багато часу, щоб здогадатися, хто ж саме то був: