Глава 36

Кароліна просто вп’ялася шаленими очима у Вертинського, не в змозі промовити ані слова. Вона не вірила, що перед нею той самий підступний і вкрай небезпечний привид з чималими магічними здібностями, який так зловісно її шантажував.

– Ну? Ти майже померла, щоб просто порозглядати мене? До речі, цілком дурний вчинок, бо якщо ти остаточно помреш, повпливати на тебе мені буде значно легше.

Кароліна хотіла послати його у тишу, але в голові вертілося стільки думок і запитань, вона боялася не встигнути поговорити про дійсно важливі речі.

– Напевно тебе цікавить, чому я маю тут не такий вигляд, як тоді, коли ти побачила мене вперше? – Вертинський навіть не став чекати, поки вона щось відповість. – Бо це – моя реальність, а у твоїй, на жаль, я не можу мати іншу подобу. Зауваж, наразі не можу.

– В моїй ти – привид, бо ти ним і є. А тут, де час між твоїми життям і смертю зупинився, гадаю, ти постаєш таким, яким був у останні миті свого людського буття, – Кароліна врешті-решт опанувала себе і зрозуміла, що він мав на увазі, але її цікавило геть інше. – Нащо ти вистрелив у Дмитра? Нащо переселив до його тіла Радослава?

Вертинський байдуже гмикнув:

– Або мій племінник, або той недолугий слідчий, здається, вибір очевидний, чи не так?

– Та що ти знаєш про Дмитра, щоб називати його недолугим слідчим?! – Кароліна не на жарт розсердилась на Вертинського, що той дозволив собі бруднити ім'я її колишнього, стосунки стосунками, проте Дмитро був гарним слідчим і точно не привиду про це було базікати.

– Я знаю, що він такий же безвідповідальний бовдур, як і його начальник, – Вертинський промовив це з відчутною отрутою в голосі, від якої в кімнаті аж морозно стало.

– То це було покаранням?

– Це було нагадуванням, що все має свої наслідки.

– Наслідки чого? Звідки ти їх взагалі знаєш?

Обличчя Вертинського набуло сірого відтінку, він явно гнівався.

– Ти стала на поріг смерті, аби про цих двох поговорити, серйозно?

– Поверни душу Дмитра до його законного тіла, – Кароліна вимогливо підступилася на крок, нарешті відчувши свої ноги. Видно, ця реальність була ще дивнішою, ніж вона того очікувала.

– І не подумаю, – Вертинський гаркнув цілком байдуже.

– Тоді я і не подумаю знаходити Ауріаліс.

Привид вдоволено посміхнувся на її шантаж:

– Торгуватися зі мною вирішила? – він мало не зареготав Кароліні в обличчя, було помітно, що Вертинський тішився від власної могутності у своїй дивній напівзастиглій реальності. – Відверто кажучи, коли Радослав мені вказав на тебе, я гадав, що ти виявишся не такою наївною та необізнаною. А на ділі єдиним твоїм дієвим рішенням було допетрати, що твоя кров нестерпна для мене. Однак тут в тебе крові нема, якщо ти ще не помітила.

– Слухай, годі мене залякувати. Якби ти хотів мені щось заподіяти, вже б заподіяв. Я прийшла сюди домовитися з тобою та отримати відповіді на свої запитання. Гадаєш, я не розумію, що Дмитро не просто так став твоєю жертвою? Ти міг знайти будь-яке інше тіло для Радослава, проте обрав саме Дмитра. І я не вірю, що це лише, аби дошкулити мені чи натиснути сильніше, бо ти знаєш, я б рятувала кожного, хто потрапив би до твоїх лап.

– До моїх лап! – Вертинський награно повторив і знову задоволено зареготав.

– Ти мстився. Архітектору за те, що він ймовірно намахлював з документами, аби той будинок, який ти хотів, дістався сестрі мера. Пан Ігор поплатився за те, що скористався власними повноваженнями, а пані Інна, що пішла на нечесну боротьбу і завдяки родинним зв’язкам отримала зрештою будинок. То що зробив начальник відділу поліції? Ти паче, що поганого зробив тобі Дмитро?

З кожним реченням Кароліни обличчя Вертинського змінювалось, привид став доволі серйозним і суворим.

– Він нічого не зробив. Ти ж юристка, маєш знати, що бездіяльність іноді гірше, ніж дія.

Кароліна розмірковувала швидко. Вона спочатку припустила, що начальник відділу поліції та Дмитро можливо не розслідували справу щодо будинку, який не зовсім законно дістався пані Інні, але для того, аби порушити кримінальне провадження, було замало доказів. Певно, там щось інше, але що?

– Чому навколо тебе така темрява? Як ти насправді помер?

Вертинський розгубився, привид явно не очікував, що Кароліна запитає про таке. Вона помітила, що той навіть дихати почав, хоча в цій площині воно було і не обов’язково.

Кароліні стало тепліше, бо судячи з його реакції, вона точно натрапила на правильний слід. Може це, звісно, їй просто так хотілося думати, але нове відчуття додало бажаної впевненості.

Привид мовчав, вдивлявся в Кароліну своїми темними пронизливими очима і мовчав.

– Чому ти не можеш говорити про свою смерть? Це з нею пов’язана твоя темрява? Бо ніякого серцевого нападу не було, чи не так? Тебе вбили. Тебе вбили й ти приховуєш того, хто це зробив, – Кароліна могла заприсягнутися, що побачила, як у Вертинського поповзли вгору брови, він і кліпати зовсім перестав.

Минуло декілька хвилин, привид насупився, продовжуючи з’їдати Кароліну напруженим поглядом, однак вона не могла довго чекати, адже не знала, скільки ще пробуде в цій частоті.