Глава 29

Вони їхали переважно мовчки, тільки зрідка перемовлялися загальними фразами. Кароліні не хотілось говорити й Наум це добре розумів, тож не чіпав зайвий раз, лише зиркав на неї часто, помітно оцінюючи її стан.

Кароліна подумки раз за разом поверталась до того, що побачила, і до того, ким вона є. Відьма. Вона – справжня відьма, яка вміє чи б то повинна вміти керувати реальністю снів. Принаймні за словами її пращурки Чари. От і відповідь, чому з дитинства Кароліна так добре пам’ятала кожний свій сон, чому ніколи не боялася їх, навіть моторошних жахіть, чому вміла змінювати певні дрібниці у сновидіннях, і чому почувалася настільки впевнено, коли просто засинала. Вона пригадала, як в одному зі снів змінила колір неба, бо їй хотілося, аби воно було світлішим, а в іншому сні силою своєї думки змогла і напрям вітру навіть змінити. Кароліна повільно зітхнула, запитуючи саму себе, чому ж вона не помічала таких речей раніше? Чи просто не хотіла помічати?

Було ще одне питання, що тепер теж вертілося в її заплутаних, мов неслухняні нитки, думках. Аліса, вона також відьма, однак, яке вміння тоді в неї? На відміну від своєї впертої сестри, вона практикувала та користувалась власною магією хіба не з дитинства. Проте річ не лише у ритуалах чи відчуттях, напевно конкретна сила була й в Аліси, просто Кароліна ніколи не хотіла її слухати про магію, тож і не розпитувала нічого.

Дорога була рівною, автівки зустрічалися рідко та ще й Наум увімкнув обігрівач, бо Кароліна обхопила себе руками, виказуючи, що їй прохолодно. Почувалась вона дійсно дивно, всередині вирували відгомони тривоги, але тіло здавалося слабким, ніби Кароліна декілька кілометрів пробігла. Вона й сама не помітила, коли повіки почали стулятися, а дихання уповільнилось, стало тепло, їй кортіло скрутитись на своєму сидінні, впертися носом у руки та прогнати всі бентежні роздуми геть.

Раптовий спалах світла і Кароліна неочікувано опинилася на полі, зеленому безкрайому полі. Навколо більше нічого не було, лише безмежне поле та осіннє темно-синє небо.

– Невже це знову сталося? – Кароліна роззирнулась, відчуваючи, як в ній зростала тривога. В думках одразу виринули слова Євгена, що тепер її сили прагнутимуть з’єднатися з нею, плутаючи свідомість.

Вона крутилася на одному місці, відверто не розуміючи, що має зробити чи побачити, Кароліна вкотре, як ніколи, шкодувала, що не слухала сестру та не вчилася використовувати свою магію.

Стан був дивний, наче вона знаходилася в літаку. Кароліна стояла на зеленій траві, однак час від часу здавалось, що тверда поверхня зникала під ногами й дівчина просто на певну мить зависала в повітрі. Вона досить добре чула власне дихання, ніби воно жило своїм окремим життям і тупцювалось прямо напроти неї. Іноді скидалося, немов у повітрі виникали напівпрозорі струмки, які повільно коливалися, виблискуючи райдужними цятками. Кароліна уявлення не мала, що воно таке, раніше у снах вона ніколи подібного не зустрічала.

Зрештою їй набридло стояти, тож вона пішла просто навмання, хоча краєвид навколо і не збирався змінюватись – зелене поле й темно-синє небо без жодного натяку на ще чиюсь присутність.

Та неочікувано Кароліна почула неподалік шурхотіння трави, що нагадувало людські кроки. Вона різко розвернулася і побачила… Віку, хоча могла заприсягнутись, що декілька секунд тому там точно нікого не було.

Вікторія… Знову саме Віка з’явилася у її сновидінні, Кароліна мимовільно здригнулась, не знаючи, як поводити себе з гостею свого сну, проте чудово усвідомлювала, що має принаймні спробувати поговорити з нею, раз вони обидві тут. Кароліна хутко наздогнала Вікторію, її колишня підопічна виглядала досить дивно: вона була задумлива і надто зосереджена, одягнута лише у довгу, світлу та простору сукню, хоча холоду тут загалом і не відчувалося. Та взагалі нічого не відчувалось – ані холоду, ані тепла.

– Віко, зачекай, будь ласка, – Кароліна обережно торкнулася її плеча, на що дівчина у відповідь одразу розвернулась. Вона підвела свої зелені очі та посмиком нахилила голову, вдивляючись в обличчя Кароліни.

– Ти мене розумієш?

– Пані Кароліно…? – вона знову повернула голову. – Що ви тут робите?

Чомусь від цього запитання у Кароліни спиною холод промайнув.

– Віко, я не знаю, скільки ще триватиме мій сон чи спогад, тож хочу встигнути поговорити…

– Це не сон, пані Кароліно. І не спогад. Ви не маєте бути тут, хіба ваша душа теж у невизначеному стані.

Дихання у Кароліни затремтіло, їй моторошно стало від цих слів, а особливо від інтонації Вікторії, що була вже аж занадто спокійною.

– В сенсі? Я не зовсім розумію, а де ж ми тоді?

Віка на мить підвела голову до неба, вдихнула на повні груди й знову поглянула загадковим поглядом на Кароліну:

– Ми у тимчасовій площині, сюди потрапляють душі, які за незалежних від них обставин покинули свої людські тіла, – неочікувано Вікторія підступилася і запитала в саме обличчя: – Пані Кароліно, вам відомо, чому я покинула своє тіло? Довго ще мені тут чекати?

У Кароліни на мить стиснулося все, вона відчувала цілковиту розгубленість, не знаючи, що Віці й відповісти.

– Здається, з тобою провели ритуал і помістили у твоє тіло… іншу душу. А ти цього не пам’ятаєш?

Віка чи радше її душа беземоційно помотала головою: