Глава 27

Це було знайоме місце, Кароліна вже відвідувала його. Уві сні. Та сама бібліотека, де зникали стелажі та Віка вперше прочитала той загадково-моторошний віршик, який продовжує тепер переслідувати Кароліну і в реальному житті. Та зараз всі стелажі разом з книгами знаходились на своїх місцях і більше нікого навкруги не було. Напівтемрява і тиша… Тільки чогось Кароліні від того легше не ставало.

Вона роззирнулась, уважно розглядаючи все до дрібниць, бо не розуміла, що має тут знайти, а щось точно має, раз той винахід Євгена переніс її сюди. Щоправда, чому знову в сон? Якщо це, звісно, сон. Можливо, Аліса мала рацію стосовно магічних сил сестри? Кароліна спробувала пригадати, що її здивувало минулого разу, хоча простіше було пригадати, що не здивувало. На думку спали книги, авторів та назв яких вона чомусь не знала та ніколи не чула, хоча досить багато читала. Тож Кароліна, довго не розмірковуючи, попрямувала до найближчого стелажу та взяла до рук першу ліпшу книгу. Проте, коли розгорнула її, спіймала практично дежавю, бо мови цієї книги вона також не розуміла. Те ж саме повторилося і з наступною, і з третьою, і зі всіма іншими, які Кароліна переглядала.

– Ну от, минулого разу я принаймні авторів та назви могла прочитати, а зараз взагалі нічого не розумію. Який сенс від цього сну, якщо я нічого не тямлю в ньому? – Кароліна починала нервувати, бо їй здавалося, що вона втрачає дорогоцінний час. Дівчина глибоко зітхнула, намагаючись сконцентруватися. – Можливо я не ті питання ставлю? Гаразд, чому я тут? Чому я в цій бібліотеці?

Неочікувано за найближчим стелажем спалахнуло яскраве світло і Кароліна вже за мить почула шурхіт, наче хтось писав на папері, але не олівцем чи ручкою, а ніби пером…

Дівчина хутко кинулася туди й ледь стрималась, щоб не зойкнути, бо перед нею за читацьким столом сиділа незнайома жінка, вона дійсно писала справжнім пером, час від часу занурюючи його кінчик в чорнильницю. Та й книга перед нею лежала не зовсім сучасна, а немов з іншого століття. А коли Кароліна мазнула поглядом і по самій незнайомці, зрозуміла, що й жінка явно належала до іншого часу: на ній була довга темна сорочка з пишними рукавами, зверху сорочку прикрашала яскрава помаранчева плахта, на шиї жінки висіло масивне намисто в колір плахти й такі ж самі сережки. Незнайомка мала довге темне волосся, заплетене в косу, вона була стрункою і тендітною, її виразні очі зосереджено слідкували за пером, а вуста іноді повторювали слова, які вона так завзято писала.

Кароліна відверто розгубилась, не знаючи, що їй робити далі: просто спостерігати чи гукнути жінку. Проте відповідь знайшлася сама собою, позаду виник знайомий темний коридор, з якого, як і минулого разу, почали лунати звуки ударів молота по ковадлу. Незнайомка цієї ж миті підхопилася, поклавши перо до чорнильниці, доторкнулась пальцем до написаного, перевіряючи, чи висохло чорнило, а переконавшись, що таки висохло, закрила книгу та поклала її на полицю. Вона впевнено попрямувала до того темного коридору, зовсім не звертаючи уваги на Кароліну, тому не складно було здогадатися, що жінка її просто не бачила.

Вона поквапилася за таємничою незнайомкою, але темний коридор миттєво закінчився, ніби то був просто своєрідний перехід, і вони швидко опинилися на вулиці біля великої дерев’яної кузні. Звідти й звуки линули, там якраз хтось працював.

Незнайомка увійшла до кузні, а Кароліна не відставала ні на крок, намагаючись не проґавити жодної дрібниці. Всередині ставний коваль виковував шаблю, вміло надаючи їй форму молотом. В кузні було спекотно, тож чоловік працював у одних штанях, його дужим торсом стікав піт, від чого сталеві м’язи ще дужче вирізнялися. Коли він побачив свою гостю, миттю поклав молот, підійшов ближче та притягнув жінку до себе. Їхні вуста злилися в пристрасному і нестримному поцілунку, загалом вони виглядали досить привабливою парою, обоє гарні та статні. Кароліні аж незручно стало, бо вона, сама того не бажаючи, тишком-нишком стежила за їхніми ніжностями.

Жінка відсторонилася першою:

– Я закінчила з ритуалом. Заклинання готове, тож сьогодні я можу все зробити. Ще зовсім трохи й ми станемо нарешті вільними.

Помітно було, що коваль дещо напружився:

– Ти впевнена, що це єдиний вихід?

– Радославе, ти сам бачив усе на власні очі, вони не зупиняться, поки не отримають його. Ауріаліс потрібно надійно сховати, інакше наших з тобою сил не вистачить, аби захистити його і в першу чергу самих себе. А жити в постійних перестрахах купу років я не хочу.

Чоловік глибоко зітхнув і погладив її руки:

– Я жадаю розділити з тобою вічність, Чаро. Я навіть думати не можу, що смерть може нас з тобою розлучити.

Вона поклала долоню на щоку коваля і лагідно нею провела:

– Але якщо ми не сховаємо Ауріаліс, смерть настане для нас набагато швидше. І ти це теж бачив.

Радослав помотав головою:

– Стільки часу і зусиль, аби просто взяти й сховати мій наймогутніший винахід, – неозброєним оком було помітно, що чоловік неабияк дратувався.

– Я розумію, Радославе, повір. Однак інша версія нашого майбутнього мені більше до вподоби. Якщо все буде так, як ти бачив, нас зрештою чекає вічне життя. Та принаймні зараз ми залишимось у безпеці.

Коваль знову уривисто видихнув:

– Ти впевнена, що у твоєї наступниці вийде його відшукати?