Глава 25

Аліса телефонувала купу разів, проте Кароліна постійно говорила їй з відчутною суворістю в голосі, що вона все владнає і просила не їхати за нею. Про Дмитра довелося розповісти правду, адже Аліса мала магічне чуття, саме воно їй і підказало, що з Дмитром щось не так. Але вкотре бентежна стриманість в голосі Кароліни змусила сестру поступитися.

Наум зупинився не біля самого входу до відділу поліції, а трохи далі, одразу вимкнувши фари, аби не привертати зайвої уваги.

– Ти ж розумієш, що йти туди – геть безглуздо, тебе і черговий не пропустить та й паролю від кодового замку на вхідних дверях ти не знаєш. Тим паче якщо ними всіма керує Вертинський, ти й носа нікуди не посунеш. Нумо краще викличемо швидку, чим більше народу збереться, тим складніше привиду буде керувати ними. Принаймні шанс для твого… друга Дмитра.

– Викликай швидку. Але я все одно піду туди, в мене є задум, – Кароліна вже хотіла було відчинити дверцята, проте Наум несподівано її зупинив:

– Послухай, раптом що, я не зможу тебе захистити. Ковалі не йдуть один проти одного, в якій би реальності вони не знаходились. Кароліно, усвідом, будь ласка, що я не…

– Гаразд. Зрозуміла, ти не захистиш мене. Добре, мені твій захист і не потрібний. Викликай швидку і можеш їхати. Дякую, що привіз, – Кароліна говорила беземоційно, майже, як і сам Наум в першу їхню зустріч.

Правниця вийшла з автівки та швидко побігла до дерев, уникаючи світла вуличних ліхтарів. Коли Вертинський змусив «зникнути» сестру мера, не передбачив, що сам і підказав Кароліні ще один шлях всередину відділу. Дерев’яні ящики знаходились на своїх місцях, минулого разу Кароліна спускалася ними, а тепер вирішила за допомогою них же видертися нагору, а звідти вже знайомою залізною драбиною спуститись до жіночої вбиральні. Єдине, залишалось сподіватися, що вікно у вбиральні так ніхто й не зачинив.

І Кароліна таки не прогадала, їй пощастило, адже вікно дійсно було просто причиненим, тож вона досить швидко потрапила до поліційного відділу, якщо, звісно, не зважати, що дертися тими ящиками – ще те випробування, спускатися було набагато легше. Кароліна любила спорт, але руки відчутно боліли після таких фізичних навантажень.

Вона неспішно прочинила двері вбиральні та визирнула, в напівтемному коридорі нікого не було. Дівчина тихими обережними кроками пішла до сходів, по роботі вона часто бувала в місцевому відділі поліції, тож знала, де знаходиться кабінет начальника, принаймні стіл для нарад лише в нього такий стояв, його складно було не впізнати.

Чому у Дмитра поцілив привид, Кароліна розуміла, щоб їй дошкулити, проте нащо він заволодів тілом начальника поліції, залишалось тільки здогадуватися. Невже це теж помста і той чоловік чимось завинив перед живим Вертинським, як архітектор, мер міста та його сестра?

Наум не помилився щодо інших поліціянтів, коли Кароліна завернула до коридору, де знаходився кабінет керівника, побачила, що всі вони лежали на підлозі. На щастя, правоохоронці просто спали, їхні тіла спокійно здіймалися від врівноважених дихань, наче вони поснули звичайним сном, а не через магію Вертинського.

Кароліна підійшла до кабінету начальника поліції, зробила глибокий вдих і різко штовхнула двері, попрямувавши впевненою ходою прямісінько до привида. Її очі одразу відшукали Дмитра, він так і сидів у кутку без свідомості, весь скривавлений та прикутий до спинки стільця. Кароліна миттю кинулася до нього, кров Дмитра натекла вже й на підлозі, утворивши коло його ніг криваву калюжу.

– Ні. Ні. Ні, – Кароліна відмовлялася вірити, що він помер, навіть слів цих подумки промовляти не хотіла. Вона тремтячими руками притулила пальці до його шиї, намагаючись злапати пульс, однак з іншого боку кабінету почувся хижий злісний сміх.

– Прибігла таки рятувати свого поліціянта. Відверто, я не очікував, що ти так швидко прибудеш. Вражений твоєю винахідливістю, Кароліно. Навіть цікаво, як ти сюди потрапила… – Вертинський в тілі начальника відділу поліції повільно підступав до неї, поки вона докладала всіх зусиль, аби зосередитись та відчути пульс Дмитра.

Вертинський загальмував, Кароліна чула, що з кожним кроком його дихання важчало та ставало хрипким, а отже сили в нього були поки не безмежні. Це дало крихітну надію, що вона зможе впоратися з ним, тільки як використати свою кров, коли привид напевно готовий вже до цього?

– Зараз сюди прибуде швидка, ти не зможеш керувати всіма, – Кароліна підвелася та різко розвернулась до Вертинського, вона мало не вперлася в тіло начальника відділу поліції обличчям, ледь встигла вчасно відступити.

Які страшні в нього були очі… Ці очі не належали ані людині, ані привиду, хіба створінню з іншої, ще нерозгаданої реальності. Кароліна дивилася в них зблизька і відчувала, ніби в її тіло теж хоче проникнути щось невідоме й крижане, хоча шкіра пекла, наче коло неї водили запаленим смолоскипом.

Чоловік здригався, піт рясно стікав з нього, проте рука, що тримала зброю, впевнено підвелася, направивши дуло пістолета прямо на Кароліну.

– Час іде. Мені набридли твої ігри. Ти нічого не робиш… не робиш, аби прочитати книгу.

Кароліна чула Вертинського, ніби крізь стіну, вона й дихати боялася, бо її носа майже торкався пістолет. Навіть слабкість в тілі застигла, не лише сама дівчина. Вона вперше бачила зброю так близько, ще й направлену прямо на неї.

Неочікувано за вікном почувся звук швидкої, саме це і дозволило Кароліні нарешті зробити рятівний коротенький вдих.