Глава 23

Наум і Кароліна мовчки дивилися один на одного кілька хвилин. Кожний перетравлював розмову. Надто багато було запитань, але надто мало відповідей на них. Кароліна прийшла до Наума, щоб розібратися, а натомість отримала ще більше загадок.

Коваль нарешті склав руки й відвів свій задумливий погляд:

– Це дивне бажання – оживити інших. Кого б Вертинський не повернув з того світу, вони прагнутимуть заволодіти артефактом. Або ж він хоче повернути того, хто, можливо, не має до нього стосунку. Не знаю, хто в його розумінні повинен «змінити хід історій». Може відьми якісь? Наприклад, з твого роду. Можливо привид хоче повернути ваших попередниць, аби підсилити магію і змінити, що він там планує собі змінити. Однак душа в чужому тілі все одно не матиме спокою, та й не факт, що взагалі приживеться. Не розумію, для чого йому зайвий клопіт.

Кароліна втомлено зітхнула:

– Якби ж можна було нормально з ним поговорити, проте Вертинський не відповідає, лише свій вірш торочить і вимагає, аби я прочитала книгу.

– Він і не зможе поговорити з тобою так, як ти хочеш. Привиди перебувають в іншій площині, йому складно спілкуватися з людьми. Скажімо, уяви, що хтось знаходиться, наприклад, на дні басейну, а ти стоїш коло трампліна і намагаєшся щось сказати. Тобі просто буде донести інформацію тому, хто під водою?

– Та ні, звичайно.

– Так само і Вертинському. Він, звісно, може говорити, однак витрачає на це купу сил. Тому нормального діалогу поки ви в різних площинах у вас не складеться.

Кароліна сердито прихопила губу:

– Але вселятися в людей в нього легко виходить!

– Тому він і не витрачає силу на балачки, обирає, що для нього дієвіше. Точніше, що дієвіше повпливає на тебе. Та й навіщо йому тобі відкривати свої карти?

Кароліна помотала головою, навіть не бажаючи це коментувати.

– Я тут про інше розмірковую, ти сказала, що книгу твоїй помічниці приніс племінник Вертинського, і ритуал у сні теж проводив саме він. Здається, цей Аскольд знає більше, ніж вдає. Гадаю, варто знайти його і погомоніти трохи.

– Ага, от він сидить і чекає, коли ж я прийду до нього, щоб поговорити. Де я шукатиму його? Сумніваюся, що номер на візитівці, яку він дав, і досі дійсний, – Кароліну неочікувано перервала мелодія її мобільного, водій вже повернувся і зателефонував, аби сказати, що якраз під’їхав. Вона одразу ж підвелася, аби нікого не затримувати. – Мені треба йти. Дякую, що хоч на сто десятий раз не випхав. Сподіваюсь, я можу розраховувати на твою допомогу?

Наум дивився на неї, геть не кліпаючи та підвівши одну брову. Виглядало так, ніби він знову її сканував.

Кароліна простягнула до нього руку:

– То можу розраховувати, чи ні?

– Розраховувати завжди варто тільки на себе, запам’ятай це.

Дівчині вкотре захотілося його стукнути чим-небудь. Зрештою вона мовчки забрала сумку, тренч і попрямувала до виходу, проте вже у дверях таки зупинилась:

– До речі, не погоджуюсь з тобою щодо вічного життя. Ти говориш, люди не можуть жити вічно, але я вважаю, що це не зовсім так. Людина не має фізичного тіла, однак пам'ять про її вчинки, про звершення, про досягнення і творіння – вічна. І ти так само житимеш вічно, Науме, твої вироби житимуть в пам’яті людей: на їхніх вустах, коли вони згадуватимуть тебе, в їхніх руках, коли торкатимуться твоїх творінь. Вічність – досить широке визначення, – Кароліна не стала чекати від нього якоїсь реакції, бо знала, що не дочекається, тож пішла, хоч спиною відчувала жар від його погляду, поки й до автівки не сіла. Лише коли вони від’їхали від будинку Наума, Кароліна зрозуміла, що в грудях в неї тепло і легко, вона недовго була без свідомості, проте здавалося, що відпочила декілька годин. Це напевно колостав так діяв, винахід Наума дійсно мав цілющі властивості.

Кароліна дістала з сумочки візитівку Аскольда Вертинського і набрала його номер, швидкома розмірковуючи, що сказати, аби він одразу слухавку не кинув. Однак дарма вона переймалася, номер, що дав пан Аскольд, як правниця й передбачала, наразі не обслуговувався.

– Та хто б сумнівався! – Кароліна під ніс тихенько вилаялась, хоча це не стало для неї несподіванкою. Вона думала знову завітати до Лізи Кондратенко та нарешті розставити всі крапки над «і», особливо стосовно Віки, але в пані Акулини були свої плани, тож робота заполонила цілком весь день.

Кароліна повернулася додому майже о двадцять другій, думки в голові гуділи, наче рій бджіл, ще й Аліса не припиняла щогодини нагадувати про завтрашній вихідний і обіцяну спільну поїздку до батьків. Дмитро теж декілька раз телефонував, проте передзвонювати йому Кароліна просто не мала сил, не писав повідомлень, значить не так вже і терміново.

Вона збиралася нарешті відпочити, вляглася в ліжко та розгорнула «загартованих», аби ще раз перед сном переглянути. Привид поки мовчав, що не могло не напружувати, однак цією бентежною тишею Кароліна і хотіла скористатися, сподіваючись, що зможе таки хоч до чогось нарешті докопатися.

Неочікувано мобільний заграв свою мелодію, а на екрані телефону висвітився невідомий номер.

– Хто це ще о такій порі? Тільки б не з роботи, – Кароліна ліниво свайпнула по екрану. – Так, слухаю.