Глава 22

Кароліна отямилась від холоду і важкості, яка відчувалася біля улоговини грудей. Їй хотілося скинути з себе «це» невідоме. Коли вона розплющила очі, зрозуміла, що лежить на дивані в кімнаті будинку, тобто з кузні Наум її таки переніс.

– Що трапилось? – Кароліна підвелася і відчула, як те тверде й холодне миттю впало з її грудей на ноги.

– Ви втратили свідомість, ось що сталося.

Вона смикнулась, бо спочатку не звернула увагу, що в кімнаті знаходився і Наум. Він стояв трохи далі й беземоційно спостерігав за нею. Кароліна помітила, що його погляд опустився з її обличчя нижче і теж нахилила голову:

– Трясця! А це ще як розуміти?! – сорочка дівчини була розстебнута на декілька ґудзиків, завдяки чому відкривався чудовий краєвид прямо до бюстгальтера та грудей. Вона хутко почала її застібати, забувши навіть про легке запаморочення в голові. – Ви взагалі сором втратили?! Як ви посміли?! Руки за таке повідбивати! Ото вже пощастило, коваль-збоченець!

Наум несподівано відірвався від свого місця і мовчки попрямував до неї.

– Що ви робите? Не смійте наближатися до мене! – Кароліна хотіла було вже підхопитися й захищатись, однак Наум випередив її, підійшов і забрав те кругле й металеве, що скотилося їй на ноги. Воно було схожим на величезну монету, щоправда, мало декілька загадкових візерунків, як навколо, так і всередині себе.

Чоловік демонстративно підсунув до її очей цю річ, а потім попрямував до стільниці, сховавши невідомий предмет до кишені своїх штанів. Коваль налив склянку води та повернувся до Кароліни:

– Треба було дати вам до ночі без свідомості пролежати? – він простягнув їй склянку з водою, хіба не наказуючи поглядом випити. – Ви – слабка, могли й до ранку не отямитися без моєї допомоги, – він кивком голови вказав на кишеню, де лежав ймовірно його витвір.

– Обов’язково було роздягати мене? – Кароліна зробила декілька ковтків і поставила склянку на столик, почуваючись геть ніяково.

–  Колостав діє лише при дотику до голого тіла, ваша сорочка мені заважала, тому я її розстебнув. Не варто так нервувати, в цьому сенсі ви не цікавите мене.

У Кароліни очі стрибнули на чоло, вона після таких слів навіть не знала, що більше її обурювало: що Наум без дозволу торкався прямо коло грудей, чи що так спокійно про це сказав, бо вона його не цікавить зовсім?

– «Колостав». Це та річ, що лежала на мені?

– Так.

– Він має якісь цілющі властивості?

– Якісь має, – Наум присів на крісло, що стояло коло дивану. – Пані Кароліно, ви сказали, вас до мене привели підкови, що саме ви мали на увазі? Ви знайшли підкови? Скільки їх було?

Кароліні вдарити його кортіло, чесне слово! Вона була без свідомості, цей нахаба торкався її, потім принизив, а тепер взагалі розпитує про підкови, наче нічого не трапилось!

– Дві підкови. По одній на кожній сторінці розвороту книги. Але вони зустрічаються загалом на всіх сторінках. Одна сторінка – один символ. Це що, так важливо зараз?

Наум помітно напружився:

– Не надто приємна новина, – і оцінним поглядом неспішно мазнув по ній.

– Слухай, ти мене дістав! Ти можеш перетворитись на нормальну людину і спілкуватися зрозумілою мовою?

Але коваля, здається, роздратування Кароліни тільки потішило:

– О, ми вже на «ти»?

Вона махнула на нього рукою:

– Після того, що ти собі дозволив, не бачу сенсу «викати». Я довго лежала без свідомості?

– Пів години.

– Трясця, водій мене певно вже шукає, – вона витягла з кишені мобільний, але ніхто не телефонував їй, мабуть, водій вирішив, поки правниця не дзвонить, і собі насолодитися неймовірною природою.

Кароліна перевела подих і дістала зі своєї сумки, яку побачила коло дивану, «Загартовані легендою».

– Ти можеш мені щось про неї розповісти? Треба знайти спосіб її прочитати, ми з сестрою вважаємо, що підкови – це знак, аби я звернулася до тебе за допомогою. Розкажи мені вже хоч щось. Будь ласка.

Наум обережно взяв книгу та розгорнув її. І нарешті на його холодному обличчі з’явилися хоч якісь промінчики емоцій. Він був здивований. Наче не вірив у її існування, а тут раптом тримає в руках.

Чоловік гортав сторінку за сторінкою, виразно смикаючи бровою то вгору, то вниз. Він це не контролював. Ну, хоч щось загадковий коваль Наум залишив поза своїм контролем. Кароліна терпляче очікувала його слів, ледь стримуючись, щоб не тупотіти ногою.

– Ти чула коли-небудь про братства ковалів? – Наум нарешті зволив поглянути на неї.

Кароліна знизала плечима:

– Чула, що були колись такі таємні братства, але мені більше нічого не відомо. Поки що не відомо. Але ж ти розкажеш?

– Мову цієї книги ніхто не знає, бо це мова одного з прадавніх ковальських братств. Нею володіти можуть тільки нащадки учасників того братства, бо лише вони її знали.

– І ти, я так розумію, не є нащадком?

Він помотав головою: