Глава 21

Вона чула сильні удари… Удари молота по ковадлу. Гучний та ляский звук відлунювався аж в самому серці, змушуючи тіло раз за разом здригатись, проте Кароліна все одно поступово наближалася до джерела цих ударів. Дівчина бачила попереду себе невеличкий будинок чи то радше навіть прибудову, звук линув саме звідти, тому Кароліна не зупинялася, бо знала, що має туди увійти. Однак лишень вона схопилася за ручку дверей та смикнула її на себе, як почула знайому мелодію… Та грала десь зовсім поряд, тільки дівчина не могла зрозуміти, де ж саме. Аж ось ще один гучний удар і Кароліна… прокинулася.

– Капець, заснула прямо на столі, – вона повертіла головою, бо шия трохи затекла. Кароліна дійсно вимкнулася на кухонному столі, ще й на подарунку Вертинського. – Трясця, каву пролила! – вона вилаялася на всі заставки, побачивши засохлі кавові плями на сторінці книги.

Телефон так і продовжував грати, Кароліна розгребла аркуші паперу, під якими й ховався її мобільний. Телефонувала сестра:

– Привіт, Алісо. Слухай, майже двадцять перша, той красень Адам тільки пішов чи що?

– Я сама не можу в це повірити, але так.

– Ну, голос в тебе задоволений.

– Я просто шокована, Кароліно! Він такий розумний, начитаний, цікавий, різнобічний. В нього стільки захоплень. Я йому показала лазурит, пам’ятаєш чи не найголовніший камінчик з моєї колекції? Так Адам про нього стільки неймовірних легенд переповів!

– Так, стоп, не треба мені зараз про легенди. То ти йому, значить, хизувалася своїми знахідками?

– Чому одразу хизувалася, просто показала. Ми весь час проговорили. Уяви. І він жодного разу не натякнув на близькість чи не пожартував недоречно, Адам навіть руки моєї не торкався. А коли ми повернулися з вечері…

– О, то ви вже й на вечерю сходити встигли?

– Ну, не сидіти ж нам голодними весь день. Не в тому річ, просто Адам навіть мій номер телефона з обережністю попросив. Я гадала, таких чоловіків і не існує вже.

Кароліна тепло усміхнулася:

– Я щиро радію, що вам вдалося гарно провести час, люба. Сподіваюсь, ваше знайомство переросте у щось чудове і міцне.

Аліса замовкла, нервово зітхнувши, а потім поквапилась перевести розмову до іншої площини, запитавши Кароліну про її справи. І тут довелося розповісти сестрі про всі свої пригоди.

– Жесть! – Аліса гучно вигукнула в телефон, як тільки Кароліна закінчила. – То поки я ляскала язиком, ти встигла поговорити з Лізою Кондратенко, врятувати сестру мера, розсекретити Віку та ще й попрацювати після цього всього?! А я просто говорила… Ти життям ризикувала, поки я просто говорила!

– Алісо, вгамуйся, все гаразд. В мене і часу не було б чекати на тебе, тож накажи своєму почуттю провини стулити пельку. Нумо краще про мої сни поміркуємо, бо мене це вже неабияк хвилює. Мені наснився Аскольд, а кілька хвилин тому я збиралась увійти до кузні чи принаймні подібного до неї приміщення, адже знову чула удари молота по ковадлу. Може це натяк?

– Знаєш, мені відверто не подобається ритуал, який у твоєму сні проводив Аскольд Вертинський. Судячи з кісток, крові й тих символів, про які ти розповіла, здається, він збирався або викликати, або ж повернути когось з того світу. А це дуже темний і дуже небезпечний ритуал.

– Ага, вгадай з трьох спроб, кого він хотів повернути.

– Ні, ти не розумієш. Для душі потрібне тіло, тож якщо Вертинський зібрався повернути з іншої площини свого покійного дядька…

– Трясця! Тоді він мусить когось вбити…?!

– Саме так. Він має знайти для душі Вертинського нове тіло.

У Кароліни стиснулося серце, її сонливість миттєво пурхнула, як пташка у вікно. Тепер вона вже зовсім боялася власних снів.

– Треба знайти цього Аскольда та все в нього розпитати. Бо якщо мені сняться віщі сни, то… навіть уявляти не хочу.

– Можливо тому привид так і поспішає з тим, аби ти прочитала книгу. Може в ній щось важливе, що потрібне йому, коли він… оживе.

Між сестрами нависла тиша. Таке в головах у дівчат просто не вкладалося. Хіба могли вони колись подумати, що їм доведеться з подібним зіштовхнутися.

Першою мовчання порушила Аліса:

– То ти за книгу взялася? Вийшло щось розгадати?

– Вийшло тільки каву пролити. Я думала, може хоч штучний інтелект дасть підказку, проте він теж такої мови не знає, – Кароліна мимовільно потерла пальцем кавову пляму і несподівано замислилася, бо дещо привернуло її увагу. – Почекай, або я вже втрачаю здоровий глузд, або ж тут є символ, що повторюється лише деінде.

– Деінде? Тобто ти гадаєш, це не літера?

Кароліна почала гортати сторінки та обводити помічений символ олівцем.

– Думаю, не літера, бо він повторюється лише раз на кожній сторінці. І як я раніше його не помітила?

– А що хоч за символ? Що він тобі нагадує?

Кароліна втомлено видихнула та покрутила головою:

– Мабуть, я точно таки втрачаю здоровий глузд з тими ковалями… Він мені нагадує підкову. Так, це дійсно підкова.

– Ти не поспішай з висновками. А може це якраз натяк і є? Уві сні ти ледь не увійшла до кузні, а поки спала пролила каву, яка скерувала твою увагу на символ у вигляді підкови. Знаєш, я не вірю в подібні збіги.