Глава 15

Кароліна дочекалася, поки пан Ігор засне, і лише тоді тихенько вийшла з палати. Та не встигла вона оговтатися від розмови з ним та й переступити через поріг взагалі, як до неї миттю підскочила його сестра і схопила Кароліну за руку:

– Що сказав мій брат?! Що йому від вас потрібно?! – жінка нагадувала фурію, яка ладна була хіба не в горлянку Кароліні вчепитися.

– Пустіть мене, будь ласка, – вона відповіла стримано. Кароліна розуміла, в якому стані рідні начальника, тож терпляче поставилася до такої нахабної поведінки його сестри.

Дмитро також підступився та обережно, але наполегливо прибрав руку пані Інни від Кароліни:

– Прошу вас, дотримуйтесь порядку.

Вона своїм вбивчим поглядом ледь не пропалила на Дмитрові дві дірки, однак все ж відчепилася від Кароліни.

– Чому мій брат це зробив? Це ви його довели до такого стану? Відповідайте! Розкажіть, як все було!

– Пані Інно, я б хотіла відповісти на ваші запитання, але не знаю, що маю відповідати.

– Правду! – вона випльовувала слова Кароліні, а не промовляла.

– А ви почуєте правду?

Сестра мера нічого не відповіла, однак жовна так і засмикались на обличчі від гніву та невдоволення.

– Послухайте, у вашого брата певно стався серйозний нервовий зрив, я сама до пуття не пам’ятаю, що тоді відбувалося, бо теж перебувала у трохи шоковому стані, адже не кожний день бачиш те, що мені довелося побачити. Гадаю, що відпочинок на якомусь гарному курорті піде йому на користь, – Кароліна вигадувала все просто в моменті, сподіваючись, що пані Інна зможе вмовити брата відпочити поза містом, тим самим віддаливши його від привида Вертинського.

Помітно було, що їй не сподобалася відповідь Кароліни, і дівчина розуміла, чому. Саме від її слів залежала подальша репутація пана Ігоря, а преса точно не проґавить шансу перемити всі кісточки.

– Гаразд, ходімо, Кароліно, я відвезу тебе назад, – Дмитро втрутився в мовчазний діалог жінок, поклав руку їй на спину, натякаючи, що час іти.

Їй не хотілося розмовляти, з голови не йшли слова, які промовив пан Ігор: «Сон – стан всемогутності». Це ж і на книжці написано. Цей напис однозначно має вагоме значення, тільки от яке?

– Мені розкажеш, що хотів мер від тебе?

Кароліна перевела подих, їй бракувало сил навіть на суперечку з Дмитром, тож вона розповіла майже правду: що пан Ігор нічого не пам’ятає, що хотів, аби Кароліна розказала, як все відбулося, що він і досі знервований. Єдине – про Вертинського, звичайно, змовчала, уявляючи, щоб Дмитро подумав про неї, якби вона і про привида згадала.

Слідчий лукаво усміхнувся:

– Ти серйозно думаєш, що всі повірять в історію про нервовий зрив?

– А тобі так конче необхідно, аби всі вважали пана Ігоря наркоманом?

Дмитро помотав головою, стискаючи вуста в тонку лінію, що традиційно свідчило про його злість.

– Гаразд. Більше я не наполягатиму, але й не захищатиму тебе, Кароліно. Не хочеш говорити зі мною відверто, розбирайся тоді з усім самотужки.

– Загалом, як і завжди. Теж мені налякав.

– Тебе до Аліси везти? Чи додому? Чи ви з мером окремо тепер мешкаєте?

Кароліна хотіла послати його якнайдалі, проте втома брала своє, тож вона просто попросила відвезти її до сестри, написавши Віці, що не повернеться сьогодні на роботу.

Решту шляху вони їхали мовчки. Надворі вже вечоріло, промені сонця, перефарбувавшись в теплі відтінки, розмалювали й все навкруги. Кароліна так глибоко занурилась в роздуми стосовно мови книги та загадкової фрази про сон, що й не помітила, коли вони зупинилися коло під’їзду будинку Аліси.

– Дякую, – вона хотіла було вже відчинити дверцята автівки, проте Дмитро неочікувано схопив її за долоню.

– Кароліно, я… мені... насправді не байдуже щодо тебе. І так було завжди, хоч ти й не віриш. Вибач, що психонув. Прошу, не нароби дурниць, добре?

У неї перехопило подих, Кароліна й близько не очікувала таке почути від свого колишнього, але вона вперше бачила настільки щирий та проникний вираз обличчя у Дмитра.

– Добре, – Кароліна почувалася спантеличено, не розуміючи таку різку зміну його настрою.

Дмитро підсунувся ближче та несподівано перемістив руку до її підборіддя, ще кілька сантиметрів і його вуста вже торкнуться дівочих вуст.

Кароліна хіба у дверцята не втиснулася, швидкома вигадуючи шляхи втечі, однак цієї ж миті пролунав гучний вибух і скло звідусіль полетіло, наче водоспад…

Дмитро схопив Кароліну за голову та сховав у своїх обіймах, притиснувши до грудей. Вона лише вдихнути встигла, відчуваючи, як скло з автівки стукає їй в спину.

Все відбулося надто швидко, аби щось зрозуміти. Серце калатало шалено, хоча чиє то серце, ще треба було збагнути.

– Що це, трясця, таке…? – Кароліна вилізла з-під рук Дмитра, як тільки скло припинило падати, ніби оскаженіле, усіявши собою геть все навкруги, наче сніг. – Твої руки! – вона обережно взяла його за долоні, на яких виднілися дрібні порізи від скляних друзок.