Глава 13

Село Степове знаходилося не так і далеко, пів години й Кароліна вже прибула. Вона вирішила не шукати діда Степана, щоб дізнатися адресу його онука, бо в селі точно всі мали знати, де мешкає місцевий коваль Наум.

Кароліна вийшла з автівки й глибоко вдихнула приємну свіжість, повітря тут відчувалося набагато чистішим і легшим, аніж в місті. З такими мальовничими краєвидами інакше й бути не могло: з одного боку село дугою огортав ліс, дерева в ньому височіли, ніби живий мур, його Кароліна помітила ще здалеку, коли їхала в таксі; з іншого боку простягалося безкрає поле, яке дійсно, наче не мало кінця, дівчина уявила, яка тут навколо буде гарно, коли все зазеленіє; саме село розділяла невеличка річка, обабіч якої стояли будиночки різних розмірів, шепіт води було чутно всюди, наче заспокійлива симфонія линула повітрям; трохи далі, немов охоронці, повставали пагорби, на яких гралися дітлахи, гріючись під теплими сонячними променями.

Дівчина роззирнулася, навкруги було затишно і якось… по-особливому гарно, навіть кольори сприймалися яскравіше.

Кароліна побачила неподалік магазин і попрямувала туди, аби розпитати про Наума. За прилавком її зустріла пишнотіла жіночка, яка одразу ж усміхнулася широкою привітною усмішкою, як тільки Кароліна переступила поріг магазину.

– Вітаю, чи не могли б ви мені підказати, де мешкає коваль Наум?

Продавчиня миттю посуворішала й уважно мазнула по ній чіпким поглядом:

– А навіщо вам Наум?

– Він мені потрібен по роботі.

– По якій саме роботі?

У Кароліни аж брови підскочили, вона що, його особиста секретарка за сумісництвом?

– Хочу замовити в нього дещо, то підкажете, як його знайти?

– А ви хіба не дзвонили йому попередньо? Зразу отак і приїхали?

Кароліна невимушено усміхнулася та розвела руками:

– Ну, так. Вирішила не відривати його від справ і на місці вже про все домовитися. То як? Підкажете нарешті, де знайти Наума?

Продавчиня стиснула вуста, помітно було, що вона сумнівалася, тільки от чого жіночка так оберігала спокій того Наума, і чим Кароліна викликала таку недовіру, залишилось під питанням.

– Гаразд. Зараз одразу звернете за магазин і прямуйте тією ж стежкою далі, поки не дійдете до кінця вулиці, там знаходиться дім Наума. Ну, його ви точно не оминете. Якщо, звісно, знаєте, як виглядають кузні.

Кароліна кивнула:

– Знаю. Дякую вам.

– Та нема за що, – продавчиня прискіпливо міряла її поглядом, невдоволено кусаючи губу. – І попереджаю, дівчина в нього вже є. Я б сказала, що майже наречена.

– І що? – Кароліна не второпала, навіщо їй ця інформація, вона такого й не розпитувала загалом. – Знаєте, мене це зовсім не обходить, мені байдуже до таких подробиць, я дійсно приїхала у справі. Тож піду. До побачення.

Кароліна поквапилася на вулицю, їй стало кумедно від реакції продавчині. То цей Наум тут – місцевий серцеїд?

Як і було сказано, вона звернула за магазин і попрямувала стежкою, роздивляючись шляхом будиночки тутешніх мешканців.

Про те, що вона вже наближається до потрібного місця, почулося ще здалеку, мабуть, Наум якраз працював, бо знайомі звуки аж прилипали до шкіри.

Кароліна підійшла до високого кованого паркану, який вражав майстерністю виконання, вона, певно, хвилин десять просто розглядали ті складні залізні візерунки. Це, ніби картина, тільки написана за допомогою вогню, металу та сильних рук.

– Гей, ви когось шукаєте?

Вона смикнулася, Кароліна так задивилась на паркан, що не помітила, як удари припинили лунати. Суворий голос належав чоловікові, проте його власника їй видно майже не було.

– Добрий день, так. Мені потрібен коваль Наум. Сказали, що він тут мешкає.

– А для чого він вам потрібен, можна поцікавитися?

– Хочу… дещо замовити в нього, – Кароліна вирішила дотримуватись тієї ж легенди, що і для продавчині вигадала.

– І що ж саме ви хочете в нього замовити? – голос був хоч і суворим та навіть холодним, але оксамитовий тембр однозначно привертав до себе увагу.

– Ну, я б це хотіла обговорити безпосередньо з паном Наумом. То як, врешті-решт покличете його? – Кароліна подумки обурювалася, дивуючись, що всі навколо так оберігали цього Наума від інших.

Неочікувано замок на кованих дверях клацнув, а за ними почулися кроки, щоправда, вони не наближались, а навпаки швидко віддалялися. Кароліна зрозуміла, що це і є «запрошення» на аудієнцію з таємничим і непідступним Наумом, який, до речі, вмів добре грубіянити телефоном.

Вона взялася за величезну ручку та штовхнула двері, ті ледь піддалися їй, це ж скільки сили потрібно мати, щоб отак щодня їх відчиняти й зачиняти?

Кароліна побачила доріжку, яка вела вздовж клумби та простягалася за двоповерховий будинок, звідти виднівся дим, тож вона і попрямувала туди.

Правниця ніколи раніше не бачила наживо справжньої кузні: це було чимале приміщення з каменю, вкрите темним ґонтом, біля входу височіли дві колони, на яких висіли ковані вуличні ліхтарі. З димаря кузні йшов дим, а в повітрі відчувався запах смоли й ще чогось паленого. Неподалік стояв невідомий залізний прилад, схожий на верстат, а поряд з ним лежав справжній меч, лезо якого заворожливо виблискувало на сонці.