Глава 12

Кароліна розплющила очі й різко підхопилася, в уяві ще й досі стояла жахлива картина того, як пан Ігор вгородив канцелярський ніж собі прямісінько в шию. Дівчина вертіла головою, аби зрозуміти, де вона, де начальник і що взагалі відбувається? Навколо були незнайомі люди, один з чоловіків одразу ж наблизився до неї, почав розпитувати, як вона себе почуває, проте Кароліна могла думати лише про пана Ігоря:

– Він вгородив ніж собі в шию! Благаю, допоможіть йому! Він стікає кров’ю! – Кароліна хотіла підвестися, але незнайомець їй не дозволив, намагаючись заспокоїти. – Ви не розумієте! Там людина помирає… Що ви…? Чому? – їй знадобилося ще кілька секунд, аби зрештою збагнути, що вона знаходиться в автівці швидкої допомоги.

– Пані Кароліно, ви мене чуєте? – медик тримав її за долоні, запитуючи спокійним врівноваженим голосом.

Кароліна опустила погляд на свої руки й миттю висмикнула їх:

– Так. Скажіть, меру допомогли? Бо він…

– Не переймайтеся. З ним все буде гаразд. Так, пан Ігор втратив чимало крові, але, на щастя, небезпеки для його життя наразі немає. Як ви почуваєтеся? Запаморочення є? – він уважно зазирнув їй в очі.

– Ні, зі мною все добре. Пана Ігоря забрали до нашої лікарні?

– До центральної обласної.

– До центральної обласної?! Значить, все серйозно?! Але ж ви сказали, що загрози для його життя немає?!

– Наразі – так і є. Проте зараз вам треба про свій стан попіклуватися.

– Та до чого мій стан, кажу ж, зі мною все добре! – Кароліна зовсім не хотіла підвищувати голос, але вона більше не могла себе стримувати. Тільки не тоді, коли навколо відбувається таке жахіття, бо привид покійного коваля вирішив погратися з чужими життями!

Однак цієї ж миті двері швидкої відчинилися і всередину увійшов той, кого Кароліна хотіла бачити якнайменше. Слідчий місцевого відділу поліції – Павлов Дмитро. Випадок з архітектором, на щастя, не зіткнув їх, але тут вже було все набагато серйозніше, зважаючи на посаду пана Ігоря.

Кароліна трохи завела голову і втомлено зітхнула, усвідомлюючи, що зараз почнеться.

Слідчий кивнув медикам швидкої та підійшов до неї:

– Отямилася?

– Як бачиш.

– Говорити можеш чи зачекати, поки тебе обстежать?

Кароліна встала з каталки:

– Не треба мене обстежувати, я добре почуваюся. Принаймні, фізично. Я так розумію, мені треба їхати з тобою до відділу? – вона зиркала на Дмитра вороже, з неймовірним холодом і цілковитою недовірою.

Він довго мовчки дивився на неї у відповідь, ніби хотів думки прочитати, а потім відійшов, даючи дорогу.

Коли Кароліна опинилася на свіжому повітрі, їй одразу ж стало набагато легше. Однак вона й уявляти не хотіла, що на неї очікує попереду.

– Ходімо до мене в автівку, – Дмитро відчинив дверцята, дочекався, поки вона присяде, а тоді сам і зачинив автівку, ніби Кароліна лаштувалася тікати. Слідчий хутко вмостився на водійському місці, проте їхати нікуди не збирався.

– Чому ми стоїмо? Ти на когось чекаєш? – Кароліна не розуміла, чого Дмитро не рушає, а просто впирається в неї пронизливим поглядом.

– Ні, не чекаю я ні на кого.

– Ти від мене щось хочеш?

– Від тебе? О так, я багато чого хотів би від тебе, Кароліно. Але конкретно зараз мені цікаво, про що ви розмовляли з твоїм начальником перед тим, як він завдав собі удар канцелярським ножем?

– Ти допит всім у своїй автівці влаштовуєш чи тільки мені через давнє знайомство випало таке "щастя"?

Його погляд хитро спалахнув:

– А з чого ти взяла, що це – допит?

Кароліна роздратовано пустила очі під чоло:

– Не треба з мене ідіотку робити, я – остання, хто розмовляла з шефом перед тим, як він… – Кароліна пригадала весь той жах і чимдуж здригнулася, намагаючись прогнати наполегливе марення геть. – Однак я і пальцем не чіпала пана Ігоря, не підходила до нього навіть. Перевірте мої відбитки пальців, їх немає, ані на ножі, ані взагалі десь біля крісла начальника.

– Я знаю, – Дмитро дивився на неї цілком спокійно.

– Знаєш?

– Так. У вашого керівника є камера спостереження в кабінеті, запис підтверджує кожне твоє слово. Проте на ньому чомусь відсутній звук, наші специ вже розбираються з цим, але поки без результатів. То може розкажеш, про що ви розмовляли з мером?

Кароліну кинуло в холод, з одного боку вона невимовно зраділа новині про запис з камери спостереження, проте з іншого – що їй тепер говорити Дмитру? А він же просто так не відчепиться, це вона чудово розуміла.

– Почекай, як ви так швидко дізналися про камеру спостереження ще й встигли переглянути запис? А скільки я взагалі була без тями?

– Близько години.

– Близько години?! – Кароліна не очікувала такої відповіді. – А чому ж тоді мене до лікарні не відвезли?

– Я попросив, коли дізнався, що з тобою загалом все гаразд. Пам'ятаю, як ти не любиш лікарні, – Дмитро не відводив своїх очей ні на мить, ніби кожну її клітинку хотів роздивитися, аж під шкіру залізти. – То про що ви розмовляли з мером?