Глава 11

– Я зараз буду! – єдине, що Кароліна промовила Віці, та від’єдналася. Вона хутко поквапилась до вішака за своїм пальтом.

– Куди ти?! Що сталося?! – Аліса кинулася за нею. – Ти що, з глузду з’їхала?! Ти тільки-но ледь свідомість не втратила! Де ти летиш?

Проте Кароліна й не думала зупинятися:

– Я не просто так бачила привид Вертинського, Алісо. Сталося те, чого ми найбільше боялись, – Кароліна була блідою і геть спантеличеною.

Аліса теж за крихту секунди пополотніла:

– Ні… – вона ошелешено похитала головою.

– Так, сестро. Так. Сьогодні вранці наш голова підписав розпорядження, яким дав дозвіл на перепоховання. Годину тому було проведено ексгумацію…

В Аліси очі збільшились втричі:

– Але як так?! – вона спочатку досить гучно закричала, однак побачила погляд Адама й миттю збавила гучність. – Як так? Ти ж говорила, ще це рішенням вашого того комітету приймається? Що за розпорядження?

Кароліна поспішала одягти пальто, проте її руки почали знову тремтіти, тож швидко не вдавалося.

– Віку змусили підготувати розпорядження. Тому вона не відповідала, їй сказали зробити все за пів години. Я сама нічого не зрозуміла, тож зараз поїду на роботу й одразу піду до начальника. Треба дізнатися, чому він мене обдурив і наплював на статтю закону!

Аліса намагалась зупинити Кароліну, хотіла поїхати разом з нею, постійно повторювала, що їй небезпечно залишатись наодинці, бо вона теж була на кладовищі, проте сестра навіть слухати нічого не захотіла. Кароліна мала надто вперте нутро, коли її сильно обурювали чиїсь вчинки, страх зникав, правниця наполегливо йшла до того, аби відновити справедливість, тому й зараз не могла зупинитися. Вона викликала таксі й за десять хвилин була вже на роботі.

– Світлано, повідом, будь ласка, пана Ігоря, що я хочу поговорити з ним, це – терміново.

Секретарка голови дивилася на Кароліну спантеличеним поглядом:

– Кароліно, а в тебе хіба сьогодні не вихідний?

– Це зараз не має значення. Повідом, будь ласка, пана Ігоря, що мені негайно треба з ним поговорити! – Кароліна втрачала терпіння, вона, як могла, стримувала шквал емоцій, які зараз носилися нею, мов буревій, але це ставало дедалі складніше.

– Добре-добре. Чого кричиш? Зараз все перекажу, – Світлана підвелася та підійшла до дверей кабінету начальника, ненав’язливо постукала й прочинила їх. Вона не встигла навіть нічого запитати, як він погукав її до себе.

Світлана не виходила хвилин десять, Кароліна тупотіла одною ногою, не знаючи, що вона дужче відчуває – злість чи страх?

Нарешті двері знову відчинилися, Світлана вийшла з теками в руках і головою кивнула, щоб Кароліна заходила. Вона не дочекалась навіть, коли Свєта відійде, вправно обігнула її та як вихор увірвалась до кабінету голови.

– Слухаю тебе, Кароліно, – він сидів ідеально рівно за своїм столом і підписував папери.

– Навіщо ви мене обдурили? Навіщо порушили норму закону? Я ж говорила, що дозвіл на перепоховання надається виконавчим комітетом. Ви вчора мені пообіцяли, що не поспішатимете. Ваш співробітник в лікарні через те трикляте звернення, а ви одноосібно ухвалили рішення попри все, що сталося! Чому ви це зробили?

Чоловік неспішно видихнув і нахилив по черзі голову в різні боки, ніби розминаючи її, однак щось в його рухах було не так, але Кароліна вже боялася робити поспішні висновки через останні свої видіння.

– Присядь, будь ласка, – він рукою вказав на стілець, що стояв біля круглого дерев’яного столу.

– Дякую, та я постою…

– Присядь, я сказав! – керівник вперся в неї сталевим вимогливим поглядом, м’язи на його обличчі неприродно напружилися, він раніше ніколи не підвищував голос на Кароліну, ніколи.

В неї шкірою поповзла прохолода, вона вже не знала, чи накрутила себе, чи з паном Ігорем дійсно щось відбувалося. Кароліна подумки вирішила не квапитись зі своїми припущеннями та мовчки присіла на стілець, відчуваючи, як гнів починає розходитися аж судинами.

– По-перше, я – і є головою виконавчого комітету, Кароліно, і ти чудово це знаєш, тож не думаю, що моє розпорядження – таке вже страшне порушення закону. По-друге, я не маю звітувати перед тобою чи ще кимось з підлеглих за свої рішення. Та й навіщо відкладати? Що це дасть? Я вирішив не зволікати, ось і все. А те, що ти там собі надумала стосовно Вертинського, виключно твої вигадки.

– Ви не розумієте, пане Ігорю! Послухайте… Стоп, – Кароліна сама себе різко зупинила і миттю нашорошилася. – А з чого ви взяли, ніби я собі щось надумала стосовно Вертинського? Я всього лише просила вас не поспішати…

Пан Ігор несподівано вдруге «неправильно» порухав головою, збоку скидалося, наче це хтось невидимий стояв за ним і сам нахиляв голову чоловіка в різні боки.

Кароліна одразу ж підхопилася, але як тільки вона це зробила, у вухах почали лунати удари молота по ковадлу. Пан Ігор хижо засміявся і Кароліна могла заприсягнутися, що цей сміх не належав її керівнику, проте вона точно його вже чула…

– Це ти… Трясця… Це знову ти! – Кароліна застигла, не вірячи своїм очам. Вона вкотре відчула дивний раптовий жар, шкіра нагрілася, ніби дівчина опинилась біля розпеченого вугілля. – Що тобі потрібно від мене? Що ти хочеш…?