Глава 9

За кілька хвилин приїхала швидка. Архітектора змогли обережно звільнити від паска безпеки та перенести до автівки швидкої, медики сказали, що він дихає, проте ушкодження можуть виявитися серйозними.

Пана Білецького повезли до лікарні, Кароліна жодної секунди не вагаючись, вирішила поїхати у швидкій разом з ним. Їй запропонували заспокійливе, бо вона ніяк не могла припинити тремтіти, але дівчина відмовилась і зателефонувала сестрі. Аліса не кричала, не сварилась, лише запитала, чи з нею все добре і сказала, що теж виїжджає. Цього разу Кароліна вже не заперечувала, підтримка сестри їй дійсно зараз була потрібна.

Вона чекала біля палати, де надавали допомогу архітектору. В руках Кароліна тримала пляшку з водою, яку вже до половини висушила всього за декілька ковтків. З-перед очей не йшла мить, коли пан Білецький рівно сів, як він тоді підвів голову, як майже перестав рухатися… Все це мало нагадувало звичайний стан людини. З ним щось відбулося... Стовідсотково й беззаперечно. Але що змусило його на швидкості в’їхати в стіну магазину? Що?

Думки в голові носилися буревієм. Кароліні що вже тільки не лізло туди, вона навіть почала звинувачувати їхню поїздку на кладовище. Одразу пригадалися слова сестри про те, що не варто турбувати спокій покійного коваля, хоча вони його ще навіть і не турбували, найголовніше дійство тільки попереду. Кароліна здригнулась, все це скидалося на лячний сон, щоправда, тепер їй дійсно було страшно.

Прибула поліція, двоє поліціянтів підійшли до неї, аби розпитати про те, що сталося. Кароліна, розповіла все, що бачила на власні очі, а потім почала відповідати на купу запитань, чи нормально пан Білецький поводився на роботі, чи не вживав алкоголю та психоактивних препаратів, чи не помічала вона раніше за ним чогось дивного. Питання поліціянтів її дедалі сильніше дратували, хоча вона й розуміла, чому їх ставлять, адже свідомо в’їхати в магазин нормальній людині не спаде на думку. А потім врешті-решт вийшла лікарка та повідомила, що життю архітектора нічого не загрожує, струс мозку та декілька забоїв, в лікарні звісно доведеться не один тиждень відлежатися, зате швидше одужає.

– Кароліно! Як ти?! – до неї швидкою ходою прямував пан Ігор. Підійшовши, він хотів покласти руку їй на спину, проте Кароліна одразу ж зробила крок назад. – Я прибув, як тільки дізнався. То що сталося?

Вона швидко переповіла йому все, зробивши акцент на словах лікарки про стан архітектора.

– Не второпаю, як він так? Який ґедзь його вхопив? Невже випив? Раніше я за ним такого не помічав. Якщо правда, коли одужає, без премії в мене три місяці сидітиме!

– Ні, він не пив. Але гадаю... – Кароліна застигла. Вона розуміла, що говорити про власні припущення стосовно дивної поведінки архітектора через їхню поїздку до кладовища та могили Вертинського, йому точно не слід.

– Що гадаєш, Кароліно?

– Здається, перед аварією йому стало зле. Проте я можу помилятися. Послухайте, на мою думку, нам варто поки відкласти питання з перепохованням. Дочекаємося, коли пан Білецький одужає, тоді ліпше зберемося ще раз і все детально обговоримо. Нам всім треба відійти трохи від того, що сталося, – Кароліна зовсім не очікувала, проте начальник несподівано кивнув:

– Звичайно. Я цілком погоджуюсь з тобою, Кароліно. Головне, аби він швидше оклигав та й в колективі напруга спала. Гадаю, зможу домовитися з областю, щоб вони не квапили нас. Гаразд, я тут побуду, а ти їдь додому, бачу, що втомилася. – Він з турботливим виглядом підійшов і таки поклав руку їй на плече, досить лагідно стиснувши. – Я скажу водієві, аби відвіз тебе.

– Дякую, не треба. За мною зараз сестра приїде. – Кароліна знову відсунулася від начальника, обійнявши себе руками.

– От і добре. Разом із сестрою вас мій водій і відвезе, – побачивши, що Кароліна збирається відмовитися, хутко її випередив. – Заперечень я не приймаю.

– Пане…

– Називай мене Ігорем, будь ласка, коли ми наодинці.

У Кароліни ледь очі на чоло не злізли, вона й не помітила навіть, що той вкотре скоротив між ними відстань.

– Ні в якому разі! Ми не будемо з вами наодинці. Ви – мій керівник, прошу, поводьтеся відповідно!

Але він її, ніби не чув. Впевнено простягну руку до обличчя та обережно витер декілька сльозинок, які свавільно потекли з очей.

Кароліна вже хотіла ту руку віджбурнути від себе, їй так набридли неочікувані залицяння пана Ігоря, що вона і про субординацію геть забула. Та неподалік на щастя почувся голос Аліси. Сестра одразу ж підбігла, привіталася з головою міської ради та обійняла Кароліну:

– З тобою точно все гаразд?

– Так. Все добре, не переймайся.

Пан Ігор довго не мовчав:

– Я радий, що ви прибули, Алісо, тепер я можу не хвилюватися за Кароліну. Мій водій вас відвезе, автівка вже чекає коло входу. Відпочивайте. Кароліно, завтра в тебе вихідний, – пан Ігор не дав їй навіть нормально сприйняти його усний наказ, дістав телефон і відійшов, почавши з кимось розмову.

Кароліна обурливо помотала головою, але вона вже так втомилася, що на суперечки сил не вистачало, тому махнула рукою і вони з Алісою нарешті поїхали додому.

Сестри вмостилися за кухонним столом з епоксидної смоли, Кароліна полюбляла незвичні речі та особливий дизайн, вдома в неї було досить затишно і цікаво. Аліса часто повторювала, що в Кароліни – найоригінальніший смак з усіх можливих і що до неї в гості вона приходить, ніби до музею.