Глава 8

Кароліна, попри напруженість в тілі, крокувала впевнено. До неї вже зовсім не спогадом повернувся страх від зустрічі з тією дивною бабцею в дитинстві, тепер вона його знову чітко відчувала, наче перемістилася у часі. Невідомість і невизначеність. Ось, що найбільше її лякало. Коли всі запитання не мали своїх відповідей.

Під ногами деінде шурхотів сніг, бо тут він ще не скрізь розтанув, з вуст зривалася пара, яка миттю розчинялась у тумані.

– Зберися, Кароліно. Ти ж не дитина мала. Певно, всьому цьому є пояснення, – дівчина вперто переконувала себе, хоча лише на словах, всередині Кароліна чудово усвідомлювала, що ніякого логічного пояснення нема і вона впевнено крокує туди, куди не слід було б. І це не про шлях до охоронця місцевого кладовища.

Краєм ока вона помітила короткий рух біля однієї з могил, здригнулася й зупинилась, хоча до будиночка діда Степана залишилось не так і багато. Та коли дівчина уважно придивилася до надгробного пам’ятника, в неї похололо в спині, бо зображення незнайомого чоловіка раптово змінилося і Кароліну пронизали хитрі очі покійного Вертинського…

Її дихання пірнуло невідь-куди, вона не могла нормально поворухнутися. Кароліна повільно мотала головою, повторюючи, що все це їй лише здається. І тільки крик ворона пробудив її, дівчина розвернулася і просто побігла навтьоки, подумки благаючи, аби дід Степан був на місці.

Зупинилася вона вже біля самісіньких дверей будиночка охоронця. Кароліна шалено тремтіла, на очі наверталися сльози від почуття безвиході, бо їй здавалося, що вона вже не дасть раду тому, що коїться. А можливо то її здоровий глузд просто взяв і накивав п’ятами?

Але знайомий звук змусив її вгамуватися. Стукіт. Дзвінкий, сильний, пронизливий, від нього навкруги розходилося відлуння чи… то їй вже вчувалося так, хтозна. Проте Кароліна одразу пригадала його, він сьогодні їй наснився, саме цей звук переслідував дівчину в бібліотеці. Вона притулилася вухом до дверей, схоже, що той лунав саме звідти. І на підтвердження її здогадів, удари посилилися. Вони точно ляскали за дверима будиночка діда Степана. Кароліна не розмірковувала більше ані хвилини, вона й постукати геть забула, схопила ручку дверей та смикнула на себе.

– А це ще що таке?! – дід Степан різко підхопився разом зі своєю рушницею, що залишилась з ним, напевно, ще з часів його бурхливої молодості, однак побачив правницю і хутко опустив зброю. – Тьху! Кароліно! Ну, ти хоч би трохи помізкувала! Хіба можна до мене отак вриватися? Ми ж на кладовищі, тут тишу і спокій люблять.

Вона гучно видихнула, а потім зупинила погляд на мобільному, що лежав на столі поряд з охоронцем, стукіт лунав прямо з нього.

– Пробачте, діду Степану, просто… просто, перепрошую, то це у вас з мобільного телефону щось гупає?

– А, так, – дід Степан усміхнувся у вуса, взяв до рук свій мобільний і повернув екраном до дівчини, – це мій онук виковує мені нові двері, печеться за мою безпеку. Він в мене талановитий, такі ножі робить, лезо тонке, наче волосина, однак гостре, що аж торкнутися боязко.

Кароліна побачила, як дужа чоловіча рука в татуюваннях била молотом по розпеченому металу. Інше роздивитися не встигла, бо дід Степан вимкнув відео, адже він гучність зробив просто на максимум, доводилося хіба не перекрикуватися.

– Почекайте, ваш онук – коваль? Справжній?

– Звичайно справжній, а чого ж йому не справжньому бути?

Дівчина схопилася за голову:

– То виходить, цей звук, що я чула, це – кування металу! Як же я одразу не збагнула! Точно! Вертинський же ковалем був, – Кароліна побачила, яким дивним поглядом дивився на неї дід Степан і приборкала свій запал. – Перепрошую, ми взагалі з ради у справах приїхали, у нас звернення на перепоховання, нам потрібно номер могили дізнатися.

– А, то це ми швидко. Це ми зараз поглянемо без питань, тільки журнал свій візьму і ходімо, покажеш.

– Діду Степану, а де ваш онук займається куванням? У нього своя кузня?

– Атож. Тут у Степовому, знаєш таке село?

– Звичайно, це ж наша громада. Просто ніколи не думала, що в нас є ковалі та навіть кузні.

– Так на місці Степового та ще кількох сіл колись ціле поселення ковалів було. Хіба ви не вивчали на уроках з історії рідного краю?

Кароліна спантеличено помотала головою:

– Ні, я б про таке точно не забула.

Дід Степан посуворішав та напнув шапку аж на чоло:

– І чого тепер в тих школах тільки навчають! Як можна було цього дітям не розповісти?

Кароліна знизала плечима і вийшла надвір слідом, уважно прислухаючись до його слів.

– Ковалів у наших краях було чимало, майже в кожному селі вони мешкали зі своїми родинами. А що, у нас же тут все поряд: річки, степи, ліси, ще й до міста близенько. Та й взагалі, раніше без них не обходилися, в кожному селі обов’язково був свій коваль.

Дівчина замислилася:

– Цікаво як. То виходить, Аскольд Вертинський не зовсім і мав рацію. Напевно його дядько все ж не лише заради кохання вирішив сюди переїхати.

– Це ти що маєш на увазі, Каролінко? Я тебе щось не розумію? Хто такий, цей Вертинський?