Глава 7

У Кароліни затремтіли руки… Вона вся вкрилася крижаними сиротами, в неї запаморочилося в голові, тож аркуші, які дівчина тримала, просто полетіли додолу. Вона сперлася за стіл, боячись, що від шаленого збентеження просто втратить свідомість.

– Світлано, виклич негайно до мене когось з комп’ютерного, здається, тут дехто у жартики погратися надумав.

Голос пана Ігоря змусив Кароліну отямитися, вона хіба не підстрибнула, коли відчула його пальці на своїй долоні:

– Кароліно, з тобою все добре?

Дівчина хутко висмикнула руку, кивнула, мовчки розвернулася та вискочила з кабінету геть. Вона чула, як її серце шалено стукотіло, примарний голос Вікі не припиняв повторювати той паскудний віршик, через це Кароліна не помітила вчасно архітектора і врізалася в нього на всій швидкості.

Великі чоловічі долоні обхопили її стан, погляд одразу ковзнув до грудей і нижче, а повертаючись, зупинився на вустах:

– Кароліно, у вас щось трапилося? Ви вся тремтите! – і ніби для підсилення своїх слів, стиснув руками боки дівчини.

Вона хутко скинула його клішні з себе, відійшовши на декілька кроків.

– Все гаразд, – врівноважити своє дихання Кароліні не вдавалося, тож голос хрипів, а внутрішнє «Я» горланило прямо в голові, що зовсім не гаразд, що треба негайно телефонувати Алісі та розповідати все, як є.

Пан Білецький неспішно наблизився, ніби не розуміючи бажання дівчини не втручатися в її особистий простір.

– Точно? Ви така бліда… – і знову нахабно потягнув свою руку до її обличчя, промовляючи тихим хтивим голосом.

Кароліна вдруге відсторонилась:

– Ви щось хотіли? – вона ледь стримувала себе, щоб не послати його остаточно на всі хутори світу.

– Та звичайно хотів, – пролунало це зовсім не в тому сенсі, в якому б мало б пролунати, ще й у супроводі масного погляду. Та помітивши примружені очі секретарки Світлани, пан Білецький швидко повернув собі діловий вигляд. – Мені розповіли про звернення щодо перепоховання, з цього приводу я і прийшов поговорити. Я так розумію, виїжджатимемо безпосередньо на місце?

Кароліна здригнулася, уявляючи, які «сюрпризи» на неї можуть чекати на кладовищі. А раптом Аліса мала рацію і це все якось пов’язано з померлим Вертинським? Адже саме після візиту його племінника наснився той дивний сон, а після сну почав переслідувати ще й химерний вірш…

Вона продрала горло, помітивши уважний погляд архітектора:

– Так, зараз я зроблю розпорядження про створення комісії, підпишу його і можемо рушати.

– Чудово. Тоді за годину я заїду за тобою, – він бодай і слова промовити їй не дав, самовільно перейшовши на «ти», одразу ж розвернувся та гордою ходою попрямував до себе.

Проте Кароліні зараз і не до цього було, відчепився від неї – і добре. Вона прийшла до свого кабінету, немов зачарована, величезна купа різних думок вертілося в голові, дівчина й Віку навіть не почула. Оговтатися її змусив дзвінок мобільного, телефонувала, як не дивно, сестра.

– Кароліно, з тобою все гаразд? – голос Аліси був занепокоєним.

– Не зовсім. Але… постривай, звідки ти…

– Звідки я дізналася? А всього лише кава, якою я збиралась посмакувати, перетворилася на кров. – Темну іронію, яку додала до свого голосу Аліса, зі знервованого перетворив його на розгніваний. – Послухай, Кароліно, це вже відверте попередження, не треба чіпати могилу того коваля! Не лізь у цю справу! Інакше… Інакше…

Ну, погрожувати Алісі ніколи не вдавалося, роль старшої сестри, яка б мала переваги деякого контролю над молодшою, не зійшлася з нею.

Кароліна розуміла, що Аліса переживає, а розповідь про каву й кров… її і саму не на жарт злякала, бо межа між вигадками та реальністю за останню добу геть стерлася.

– Не вірю, що зараз це скажу, проте схоже, ти мала рацію. Щось з цими Вертинськими не те… – Кароліна підстрибнула і не закінчила речення, адже побачила на порозі свого кабінету начальника. Він прищулено дивився на неї, ввічливо очікуючи, поки правниця закінчить розмову.

– Алісо, я тобі передзвоню, – сестра щось кричала в мобільний, але Кароліна швидко вимкнулась. – Перепрошую, не побачила вас одразу, ви проходьте.

Чоловік з рівним виразом обличчя увійшов до кабінету, взагалі шеф робив це досить рідко, він майже ніколи ні до кого зі своїх співробітників не заходив.

– Кароліно, що відбувається? Ти налякана вискочила від мене, нічого не пояснила? Якщо це… – він продрав горло та коротко озирнувся, перевіривши, чи не підслуховує Віка, – якщо це моя пропозиція тебе так налякала, то можемо відкласти, допоки ти будеш готова.

Вона відчула, як всередині все осідає. Кароліна відверто вже й забула, що керівник їй запропонував, та вона й досі після віршика тремтіти не припинила. Хіба дівчині було діло до його хтивих пропозицій, коли таке навкруги коїться?! Вона вдруге відчула розчарування, адже шеф навіть і не допускав, що Кароліна не погодиться, з легкістю проігнорувавши її попередні слова.

– Ваша пропозиція не може мене налякати, бо я вже відповіла на неї своєю категоричною відмовою. І прошу більше до цієї теми не повертатися.