Глава 2

– Перепрошую? – Кароліні на мить здалося, що вона не розчула або неправильно зрозуміла пана Аскольда, бо зазвичай за перепохованням останків померлих родичі зверталися зовсім з інших причин.

– Я б хотів перепоховати свого дядька в його рідному місті, – а потім уточнив, – у нашому рідному місті. Пані Кароліно, – чоловік знову випростався та підтягнув ближче свої окуляри. – Для ваших жителів мій дядько – звичайна людина, яка певний час тут мешкала. А для нашої родини, для нашого міста – він видатна особистість. У нього посадовці, народні депутати й навіть деякі зірки замовлення робили, уявіть! Хтось декоративні поруччя для ґанку та внутрішніх сходів, а хтось – колекційні ножі з дамаської сталі. Ми нарешті зібрали світлини й зображення його виробів до однієї збірки, аж цілий стенд започаткували в нашій місцевій бібліотеці. Для нас його ремесло – справжня історична цінність. Я розумію, що питання складне й незвичне. Напевно ви з таким ще не стикалися, але я вже зібрав всі необхідні дозволи, тільки рішення вашого виконавчого комітету залишилося. Я зараз вам покажу. – Пан Аскольд розгорнув інші теки та почав перераховувати їх вміст:

– Ось висновок органу санітарно-епідеміологічної служби, я знаю, що за законодавством воно вже не потрібне, але я наполіг і мені його зробили на всяк випадок. Ось лікарське свідоцтво про смерть мого дядька, тут дозвіл виконавчого комітету нашої місцевої ради на поховання вже на нашому кладовищі, – пан Аскольд так вправно розкладав всі папери, наче в пасьянс грав, Кароліна ледь встигала спостерігати за рухами його рук. – Тут і копія мого паспорта та саме звернення. Згода на обробку персональних даних звісно також додається, – чоловік говорив і говорив, підтверджуючи свої слова заявами та офіційними дозволами.

Кароліна дещо розгубилася. До неї вперше звернувся відвідувач, цілком підготовлений зі всіх фронтів. Та він і сам би міг проконсультувати не гірше будь-якого правника.

Пан Вертинський не вгадав, насправді Кароліні вже доводилось мати справу з перепохованнями, проте за геть інших обставин. Тут їй ще доведеться розбиратися, але однозначно, серйозний підхід пана Аскольда – заслуговував поваги.

– А звідки ви взяли лікарське свідоцтво про смерть? Його похованням, я так розумію, займалася пані Яна?

– Так в її доньки й взяв. Яна залишила всі документи в старій квартирі, сама подалась за кордон, а Ліза коли переїжджала до нового житла, захопила все з собою на всяк випадок.

Кароліна взяла до рук чергову теку з паперами:

– Чому ж ви тоді говорите, що за могилою тут нікому доглядати, а як же пані Ліза? 

Чоловік стулив вуста і напружено зітхнув:

– Напевно пані Яна дійсно має непростий характер. Не знаю, чому, але свою доньку вона налаштувала проти мого дядька і заборонила навіть на могилу навідуватись. Мені не хочеться копирсатися у цій історії, то їхнє життя, нехай чинять, як знають. Для мене важливо перепоховати свого дядька поряд з його ріднею. Так, між нами теж були непорозуміння, але родина – є родина. Тому, пані Кароліно, прошу вашого сприяння щодо мого звернення. Я знаю, ви – розумна й співчутлива жінка, допоможіть мені, будь ласка. Якщо потрібні ще якісь дозволи чи висновки відповідних органів, ви тільки скажіть, я миттю до них звернуся.

Кароліна дивилася в темні очі пана Аскольда, що ховалися за окулярами, і бачила в них невгамовну надію. Схоже, для чоловіка дійсно було надто важливо, аби його дядько спочивав в їхньому рідному місті. Зважаючи, що він був досить відомим ковалем, його праці мали попит, бажання, аби культурна пам'ять родича вшановувалась на рідній землі, було цілком зрозуміле.

– Гаразд. Я не обіцяю, що ваше питання вирішиться миттєво, проте й зволікати не будемо, адже засідання виконкому вже за кілька днів, – Кароліна погукала Віку. Дівчина одразу ж визирнула з-за дверей, наче там і стояла весь цей час. Кароліна здогадувалась, що насправді так і було, адже її підлегла мала довгий ніс, проте вона ніколи не сварила Віку за це. – Я попрошу тебе зробити копії всіх документів, гаразд?

– Звісно, пані Кароліно. Я миттю, – Віка схопила всі теки, кокетливо усміхнулася пану Аскольду і поквапилась до ксерокса. Схоже, чоловік їй сподобався, бо Віка завжди "вмикала" крутихвістку, коли їй хтось з чоловіків припадав до смаку.

– Розумієте, аби надати вам дозвіл, навіть попри висновок санітарно-епідеміологічної служби, нам потрібно переконатися, що перепоховання не завдасть шкоди сусіднім могилам, – Кароліна мимоволі здригнулася. Похід на кладовище з метою з’ясування подібного питання, якось не входив до переліку її найближчих завдань. Але рішення їй писати та і відповідальність ляже на її плечі. – Отже, зробімо так: я уважно ознайомлюся з документами, що ви надали, поспілкуюся з нашим житлово-комунальним відділом, доповім керівництву, а тоді зателефоную та повідомлю про результат. Оскільки все необхідне в наявності, гадаю, відповідь ви отримаєте швидко.

Пан Аскольд дивився на неї та навіть не кліпав. Було геть незрозуміло, що саме випромінював його погляд: вдячність чи невдоволення? Яскравий чоловік з незвичним ім’ям загадково мовчав, ніби Кароліна ще щось мала сказати. З одного боку ця загадковість вабила, а з іншого – дещо бентежила.

Віка швиденько зробила копії та повернулася, на її обличчі знову сяяла усмішка. Вона завжди була досить привітна з відвідувачами, але тепер Кароліна вже не сумнівалася, що пан Аскольд підкорив її своєю «гострокартузевою» харизмою.

– Я дам вам свій номер мобільного, в заяві він вказаний, але щоб довго не шукати, ось, тримайте, – чоловік простягнув Кароліні невеличку візитівку. Хоча спочатку хотів, здається, простягнути її Віці.