Глава 1

Нарада сьогодні тягнулася невимовно довго. Всі присутні виглядали серйозними та зібраними, хоча насправді кожний подумки мріяв якомога швидше опинитися у своєму кабінеті й випити наодинці кави. Але питання, що стосуються фінансів та бюджету, за п’ять хвилин не вирішуються. Тут хоч би до обіду розійтись.

Кароліна не любила цифри, вона – гуманітарій до кісточок. З усього зазначеного головою ради та начальницею фінансового управління, її поки цікавив лише правовий бік.

Вона зиркала на вікно, напроти якого сиділа, за ним повільно йшов сніг, а дітлахи з дворовими собацями бавилися у білосніжних фортецях. Кароліна й сама б з радістю схопила ковзани чи лижі та з кабінету голови одразу б побігла кататися. Вона пригадала дитинство, коли навіть обідала наспіх, аби скоріше повернутися на лід або спуститися на шаленій швидкості з засніженого пагорба.

Екран телефону знову засвітися й відірвав її від приємних дитячих спогадів. Вона прочитала чергове повідомлення від їхнього архітектора, який сидів неподалік, і перевела на нього гнівний погляд. Як і попередні десять повідомлень, це також було занадто відвертим, якщо не розпусним. Пан Білецький поклав око на Кароліну, як тільки його нога переступила поріг місцевої ради. З того часу він не нехтував можливістю зайвий раз про себе нагадати. Заблокувати Кароліна його не могла, адже вони по роботі часто перетиналися, а звичайні слова на нього не діяли. От зараз, він же чудово усвідомлював, що з наради вона піти не може, тож і користувався нагодою.

Кароліні стало гидко від хтивих слів у повідомленні, вона б з задоволенням поцілила у його нахабну мармизу пляшкою води, що стояла на столі, але, на жаль, ділова етика це забороняє.

– В мене постає питання щодо передостанніх позицій. Кароліно, чи не збунтуються правоохоронці, якщо ми інакше перерозподілимо кошти по місяцях? – голова підкреслив олівцем суми, зазначені у доповіді, та з уважністю поглянув на неї.

«Нарешті! Правовий бік!», – Кароліна пожвавішала й одразу відповіла:

– За нашим договором співробітництва ми повинні виконати програму протягом року, уточнень з цього приводу ніяких немає. Тож неважливо, як саме по місяцях розподілятимуться кошти, головне, щоб наприкінці року мета програми була досягнута в межах виділених сум.

– Чудово, – голова знову зробив у своїх аркушах декілька позначок. – Тоді таким шляхом і підемо. Зате інтереси всіх будуть задоволені, – чоловік зітхнув, на його обличчі була помітна втома. Секретарка розповіла Кароліні, що шеф вчора з адміністрації лише о дев’ятій вечора повернувся. Він потер очі та хотів було продовжити, але пролунала коротенька мелодія на його мобільному, схожа на нагадування.

– А бодай йому! Зовсім забув. Друзі, в мене зараз онлайн-нарада. Продовжимо завтра, гаразд? Всім дякую. Гарного дня.

Присутнім не треба було повторювати вдруге, всі швидко зібралися та покинули кабінет голови ради за одну хвилину.

В коридорі на Кароліну чекала Віка, її підлегла, чорнява мініатюрна дівчина з величезними карими очима та малиновими вустами. Вона зазвичай так швидко говорила, особливо, коли хвилювалась, що Кароліні частенько доводилося її зупиняти.

– Пані Кароліно! – дівчина миттю підскочила до начальниці, тим самим рятуючи її від товариства підступного архітектора, який вже збирався підійти. – Там на вас чекає такий дивний пан. А ім’я яке! Аскольд Вертинський, уявляєте?

– Аскольд Вертинський? Іноземець?

– Та начебто ні.

– А з якого питання не говорив?

Віка знизала плечима:

– Ні. Але паперів в нього багацько.

– Багацько, кажеш? Гаразд. Ходімо, дізнаємося, що він хоче. 

Біля кабінету на Кароліну дійсно чекав досить екстраординарний чоловік. На вигляд йому було близько п’ятдесяти, він мав невеличку сиву борідку та носив круглі окуляри. Але стиль в одязі – це щось, наче він прямісінько з серіалу «Гострі картузи» завітав: сірий жилет, який прикрашав годинник на золотому ланцюжку; в колір жилета широкі сірі штани, що ледь діставали до замшевих черевик; біла сорочка, звісно ж на противагу їй темна краватка; зверху чорний кардиган, а на голові – справжній сірий картуз. Ну, точно з серіалу! Неймовірно схожий.

 Незнайомець усміхнувся та перший наблизився до правниці:

– Вітаю, пані Кароліно. Приємно нарешті з вами особисто познайомитися.

– Навзаєм. А ми хіба десь перетиналися?

– Ні-ні. Про вас мені розповіли ваші колеги з адміністрації. Я звернувся спочатку до них зі своїм запитанням, але вони одразу перенаправили мене до вас і сказали показати всі папери саме вам. До речі, переказували вітання та просили передати, що надзвичайно сумують за вами.

У Кароліни одна брова злетіла майже до волосся:

– Вибачте, але з обласної адміністрації вас аж сюди направили?

– Розумієте, – пан Аскольд взяв до рук теки з паперами, що лежали на стільці, – те, що мені потрібно, точніше ХТО, знаходиться саме на вашій території.

Кароліна поглянула на нього з підозрою. Щось він таке дивне городив, схоже, що швидко розібратися не вийде.

Вона відімкнула кабінет і запросила дивного пана всередину: