Пролог

Кароліна мовчки спостерігала за парою, яка підіймалася з металевого кухля, наповненого свіжозвареною запашною кавою. Вона ніколи раніше не бачила посуду, виготовленого власноруч у справжній кузні, хіба що на просторах інтернету. Хвилясті металеві фігури огортали весь кухоль, вони переплітались та поєднувались, створюючи єдиний візерунок, по якому кортіло провести пальцем. Сам кухоль був дещо важкуватим, Кароліна добряче напружувала руку, підіймаючи його, хоча тримати було зручно завдяки дереву на ручці. Але виглядав той неперевершено, випромінюючи особливу і сильну енергетику, якою, схоже, з ним поділився його творець.

– Дякую за каву, – Кароліна зробила маленький ковток і поставила кухоль на стіл, відчуваючи, як її пронизує темна загадкова блакить очей.

Він же мовчки чекав, що дівчина говоритиме далі, не видаючи, крім суворості, більше нічого.

– Я розумію, як це дивно лунає з моїх вуст, повірте, кількома днями раніше мені б і на думці не спало… подібне сказати! Але правда є такою, якою є. Привид розгулює вуличками нашого міста, він змушує людей робити страшні речі, він керує їхніми вчинками. Він переслідує мене та мою сестру, щось вимагає, проте я не знаю, що саме йому потрібно? Він постійно торочить моторошний вірш, хоче, аби я прочитала ту книгу з легендою, але…

– Ви її читали? – простір в кімнаті несподівано заполонив його твердий голос.

Кароліна розвела руками:

– Так, проте книга складена якоюсь прадавньою мовою, я не змогла навіть збагнути, якою саме.

Він примружився і трохи підвів свою голову, пильно розглядаючи її обличчя.

– А ваша сестра? Вона розуміє мову книги?

– Ні, такої мови навіть штучний інтелект не знає! – Кароліна починала дратуватися від його дивних запитань.

Чоловік зітхнув і цілком рівним голосом продовжив:

– Що ж… Тоді я не можу нічим вам допомогти. Прадавніми мовами я теж не володію, – несподівано він відірвався від свого місця, підійшов до Кароліни та забрав кухоль з кавою. – Не раджу більше пити, бо ще знепритомнієте.

У Кароліни злізли очі на чоло?

– В сенсі…? Ви що? Ви отруїти мене хотіли?! – вона притулила руки до рота, намагаючись відчути ще щось, окрім кави.

– Нащо мені вас труїти? Ні, треба було всього лише почути правду. Я її почув. Тепер прошу залишити мене. Надто багато роботи.

Кароліна відчула, як всередині луснула куля та виплеснула в кров суцільне розчарування. Вона повільно підвелася і взяла до рук свою сумку:

– Як можна бути настільки черствим і холоднокровним? Я вдруге прийшла до вас, бо за людей переживаю, не за себе. І я не вірю, що ви нічого не знаєте. Вам соромно має бути, ви – нащадок такого талановитого роду, але своєю бездіяльністю лише знецінюєте власну історію.

– Це все? Ви закінчили свій спіч? – він дивився цілком байдужим поглядом, ніби її слова – геть порожній звук. Однак потім неочікувано зробив крок до неї та хіба не вперся своїм дужим тілом. – А тепер послухайте уважно, пані Кароліно. Я не можу вам нічим допомогти, бо не чаклун і загнати привида назад до його площини не маю вмінь. Прочитати легенду за вас теж неможливо. Тому раджу швидше розібратися з цим і знайти спосіб зрозуміти її текст, а інакше… ви навіть не уявляєте, на що здатний той, чиї вірші ви чуєте…