Розділ 7 Втрата

Меліса отямилася вже в маєтку Карла. У вітальні було тихо, лише зрідка глухо потріскували поодинокі вуглинки в каміні, що майже згас. Прохолодне вечірнє повітря ледь ворушило важкі штори. Дівчина повільно підвелася з канапи, відчуваючи дивну легкість у тілі, хоча голова все ще залишалася важкою після чергового примусового сну. Бинти на її руках були чистими й свіжими — Карл знову подбав про неї.

Вона озирнулася. На першому поверсі не було нікого. Раптом до її слуху долетів ледь чутний, приглушений гомін, що доносився згори. Голос ішов із кабінету діда. Долаючи внутрішнє тремтіння, Меліса крок за кроком піднялася старовинними дерев'яними сходами й підійшла до масивних дверей. Вона легко відчинила їх, навіть не рипнувши петлями.

У кімнаті навколо великого дубового столу, заваленого паперами, стояли всі три чоловіки. Почувши рух, вони одночасно повернули голови й подивилися на неї. Карл зробив невільний крок назустріч, на обличчі Отця Михайла промайнула німа молитва, але найдовше на неї дивився детектив Блейк. Його погляд був важким, глибоким та недовірливим. Слідчий вивчав її так, наче бачив уперше, але щось у цьому погляді точно змінилося, подумала Меліса. Зник той холодний, залізобетонний цинізм, який так лякав її в церкві.

— Вибачте... а як я опинилася в маєтку? — ніяково та розгублено спитала Меліса, переводячи погляд з одного чоловіка на іншого. — Я пам'ятаю... пам'ятаю, що детектив намагався мене забрати. А потім усе зникло.

Блейк нічого не відповів на це. Він спокійно, майже беззвучно підійшов до Меліси. Його рухи більше не були агресивними чи загрозливими. Він обережно, ледь торкаючись, узяв її за забинтовану руку та підвів до шкіряного дивану, який стояв посеред кабінету, наче запрошуючи до розмови, від якої тепер залежало все.

— Мелісо... — з невластивою йому раніше обережністю промовив Блейк, сідаючи на стілець навпроти й трохи подаючись уперед. — Розкажи мені свою історію. Без прикрас і без страху. Я хочу знати, чому ти втекла зі столиці після жорстокого вбивства своєї подруги.

Почувши це питання, Меліса миттєво налилася багрянцем. Прокляті спогади, які вона так відчайдушно намагалася поховати на дні своєї свідомості, хлинули назовні з новою силою. Її очі швидко налилися гарячими сльозами, які затремтіли на віях, але вона зціпила зуби, подивилася на Карла, який підбадьорливо кивнув їй, і все ж погодилася відповісти.

— То був звичайний день, — почала вона, і її голос спочатку був схожий на слабке шелестіння осіннього листя. — Ми з Емілі домовились сходити в художній магазин. Вона дуже хотіла, щоб я нарешті намалювала її портрет... Ми довго обирали матеріали, сперечалися через відтінки фарб та якість полотна. Потім зайшли в таверну пообідати. Ми сміялися, розмовляли про звичайні дівочі справи, про сукні, про майбутнє... Я її так любила. Вона мені була не просто подругою, вона була мені як рідна сестра. У мене ж нікого більше не було.

Меліса судомно зітхнула, витираючи сльозу кінчиком забинтованого пальця. Блейк слухав її не перебиваючи, його чіпкий погляд фіксував кожну емоцію на її обличчі.

— Після таверни ми пішли до неї додому, — продовжувала дівчина, і її плечі почали дрібно тремтіти. — Емілі наполягала, щоб картину я робила саме в її кімнаті. В цьому нічого підозрілого не було, у неї й так залишалося багато моїх попередніх робіт, вона облаштувала для мене цілий куток. Коли ми прийшли, я одразу взялася за роботу. Я малювала дуже довго, година за годиною. На годиннику було вже пізно, близько другої години ночі. Я почувалася виснаженою, мої пальці ледь тримали пензлик, але подруга не хотіла зупинятись. Вона буквально вимагала, щоб ми продовжували. Від такої утоми в мене почала сильно паморочитись голова. Мені здалося, що кімната стискається. Я підійшла й відкрила вікно, бо мені вже просто не вистачало кисню... Але коли я сказала про це Емілі, вона... вона раптом агресивно заперечила. Нагримала на мене, сказала, що вікно треба негайно зачинити і що я мушу завершити портрет саме зараз, цієї ночі. Я тоді зовсім не розуміла, нащо їй той портрет, та ще й так терміново... Вона ніколи раніше так по-злому зі мною не розмовляла.

Карл і Отець Михайло перезирнулися. В повітрі кабінету повисла німа здогадка: професор уже тоді шукав шлях до своєї жертви, маніпулюючи оточенням дівчини.

— Ну, я і продовжила, — прошепотіла Меліса, і її голос зірвався на ледь чутний плач. — Взяла пензель, підійшла до полотна... і в якийсь момент відчула, як моє тіло перестає слухатися моїх власних думок. Це було так, наче всередині мене повернувся якийсь заіржавілий замок. Як би я не пручалась, як би не кричала всередині власної голови — я все ж таки втратила свідомість. Повна темрява. А коли я прийшла в себе... я не була в кімнаті подруги. Я опинилась на вулиці, під мостом на центральній набережній. Я вся, абсолютно вся була в багряній крові. Одяг, руки, обличчя... Я не розуміла, що відбувається, моя голова дико боліла, наче розколювалася на шматки. На міському годиннику була п'ята ранку.

Блейк навіть не поворухнувся, його обличчя стало блідим, а пальці міцніше стисли набалдашник тростини. Він розумів, що дівчина описує провал у пам'яті — час, коли її тілом керував той, хто щойно в церкві вимагав ключ.

— Без всяких зайвих думок, у повному жаху я направилась назад до подруги додому, — Меліса закрила очі, наче намагаючись відігнати страшну картину, що постала перед її внутрішнім поглядом. — Але те, що я там побачила... Боже, це було жахливо! Емілі лежала на підлозі. Навколо її тіла кров'ю було намальоване велике коло, а в ньому — такий самий знак, як у мене на шиї. Перекреслена нескінченність. Її бездиханне тіло знаходилось прямо посередині цього знаку, а її... її серце було вирвано. Кров була всюди, вона ще не встигла повністю запектися. І... і кудись подівся портрет, над яким ми працювали. Його просто не було в кімнаті. В дикій паніці, не тямлячи себе від горя й страху, що в усьому звинуватять мене, я втекла зі столиці. Куди очі бачать. Я просто бігла, поки не впала посеред того поля, де мене знайшов лікар Карл.