Розділ 5 Безцінна віра

Перші промені холодного ранкового сонця ледь пробивалися крізь важкі фіранки спальні, коли Меліса розплющила очі. Голова була важкою, а в роті залишався гіркий, нудотний присмак опіуму. Вона спробувала поворухнутися, але тіло відгукнулося глухим болем, а руки, щільно обгорнуті свіжими білими бинтами, здавалися чужими. Дівчина здригнулася, згадуючи події вчорашнього дня: кабінет, величне полотно і ці пронизливі, мертві очі, які дивилися на неї з позолоченої рами.

Двері спальні тихо рипнули, і до кімнати увійшов Карл. Він був без свого звичного медичного сюртука, у самій лише сорочці з розстебнутим коміром. Його обличчя здавалося посірілим від втоми, а під очима залягли темні тіні — було очевидно, що він не спав усю ніч. У руках лікар тримав тацю з гарячим відваром трав.

— Ви прокинулися, — Карл підійшов ближче, і його голос звучав тихо, з хрипотою від безсоння. Він поставив тацю на нічний столик і присів на край ліжка. — Як ви почуваєтеся? Опіум мав угамувати судоми.

Меліса підтягнула ковдру до підборіддя, намагаючись сховати шию, де під марлевою пов'язкою все ще пекло роздерте клеймо. — Мені... мені страшно, лікарю Карл. Я не хочу туди повертатися. Цей будинок... ваш дід... він живий. Він чекає на мене в тих кімнатах. Будь ласка, дозвольте мені піти.

Карл мовчки дивився на неї, і в його погляді художниця більше не побачила тієї колишньої, суто професійної впевненості лікаря-раціоналіста. Натомість там була тривога і щось схоже на глибоке, запізніле каяття. Він обережно взяв її забинтовану руку.

— Ви не можете піти, Мелісо. Не тепер, коли я дізнався правду, — Карл зітхнув, і його плечі безсило опустилися. — Я мушу перед вами вибачитися. Ви не божевільна. І ваша хвороба — це не меланхолія, як стверджували столичні дурні. Вчора, під час нападу... я почув його. Я почув голос свого діда з ваших уст.

Меліса замерла, дивлячись на нього широко розплющеними очима. Серце забилося в грудях як божевільне. — Ви... ви повірили мені?

— Я провів усю ніч у його кабінеті, — Карл кивнув, підводячись і підходячи до вікна. — Я перерив сотні його особистих щоденників та записів, які він ховав від колегії. Мій дід був видатним професором для всього світу, але тут, у цих стінах, він практикував окультизм та чорну магію. Він задокументував усе. Вашу дитячу хворобу, ритуал, який він над вами провів, і це клеймо на вашій шиї. Він пов'язав вашу свідомість зі своєю. Це реальність, Мелісо. Огидна, протиприродна, але реальність. І якщо ми хочемо це зупинити, ми маємо діяти разом.

Він повернувся до ліжка і лагідно, але наполегливо протягнув їй руку: — Прошу вас, ходімо зі мною. Ви повинні побачити те, що я знайшов. Я обіцяю, що з вами нічого не станеться. Я захищу вас, чого б мені це не коштувало.

Побачивши рішучість у його очах, Меліса відчула, як стіна її власного страху починає тріскатися. Поруч із цим чоловіком, який нарешті не вважав її божевільною, вона вперше за довгі роки відчула себе в безпеці. Вона повільно підвелася з ліжка, накинула на плечі шаль і пішла слідом за Карлом назад до проклятого кабінету.

Кімната зустріла їх ранковим світлом, яке вихоплювало мільйони порошинок у повітрі. Портрет діда все так само висів на стіні, але тепер його хижа посмішка здавалася Мелісі не такою всесильною. Великий дубовий стіл був завалений розгорнутими щоденниками та дивними пожовклими кресленнями.

— Дивіться сюди, — Карл підійшов до столу і взяв невелику пачку старих фотокарток, які, судячи з усього, дістав із самого низу потаємної шухляди. — Це знімки його студентських років та перших років практики в цьому місті.

Він розклав перед нею кілька фотографій. На більшості з них дід Карла був зафіксований серед колег-медиків або на тлі анатомічного театру. Але Карл витягнув одну, найбільш пожовклу і потерту по краях картку, і поклав її прямо перед Мелісою.

Дівчина нахилилася ближче, вдивляючись у сріблясто-сірі силуети. Зі знімка на неї дивився професор — ще не такий старий, але вже з тим самим холодним, пронизливим поглядом. Проте її увага миттєво прикувалася до чоловіка, який стояв праворуч від нього. Це був зовсім молодий юнак у строгому медичному сюртуку. Його обличчя було гладким, без жодної зморшки, а в глибоких темних очах світилася надія. У руках він тримав велику, масивну книгу в темній обкладинці з химерним тисненням.

Меліса відчула, як її подих перехопило, а пальці мимоволі торкнулися бинтів. — Це... це Отець Михайло. Наш священик.

— Так, — Карл кивнув, його погляд став жорстким. — Це він. Мій дід писав у щоденниках, що Михайло був його найкращим учнем, який згодом «зрадив науку заради казок про Бога». Вони сильно посварилися саме через вас, Мелісо. Через те, що дід зробив із вами в дитинстві. Михайло намагався це зупинити, і дід зруйнував його кар'єру лікаря, змусивши піти в церкву.

Меліса дивилася на молоде обличчя священика на фотографії. Перед очима виринали спогади з дитинства: як Отець Михайло завжди з'являвся нізвідки, коли їй було погано, як він дивився на неї з невимовним сумнівом та болем, і як завжди намагався потайки зазирнути під комір її сукні, де ховався ненависний шрам.

— Він знає... — прошепотіла Меліса, і в її голосі вперше за ранок спалахнула надія. — Він знає, що це за знак. Він знає, як його позбутися. Лікарю Карл, ми повинні негайно з ним зустрітися. Якщо хтось і може допомогти нам розірвати цей зв'язок із вашим дідом, то це лише він.

Карл уважно подивився на фотокартку, потім на Мелісу і рішуче сховав знімок до кишені жилета.

— Тоді не будемо гаяти часу. Поки місто ще не зовсім прокинулося, ми йдемо до храму.

Шлях туди пролягав через старий зарослий парк, який колись був гордістю обійстя, а тепер перетворився на дикі, похмурі хащі. Ранковий туман ще не встиг розсіятися; він чіплявся за віти столітніх дубів і стелився під ногами, ховаючи вибоїни на закинутій алеї. Чоловік ішов трохи попереду, розсуваючи руками вологі від роси гілки. Меліса ледве встигала за його широким кроком, щільніше загортаючись у вовняну шаль. Кожен навколишній звук — хрускіт сухостою під підошвою, далекий крик птаха — змушував дівчину здригатися.