Розділ 4 Рука правосуддя

Ранковий потяг зі столиці прибув на провінційну станцію з важким, надривним свистом і гуркотом залізних коліс. Платформу миттєво затягнуло густим, брудним шлейфом вугільного диму, який неохоче розчинявся у вогкому повітрі. З вагона першого класу неспішно, ніби роблячи величезну послугу цій глушині, вийшов чоловік.

Детектив Блейк зневажливо зморщив ніс, щойно його дорогі шкіряні туфлі торкнулися припалих пилом дерев’яних дошок перону. Для людини, яка провела останні п'ятнадцять років у самому серці столичної поліції, це відрядження було подібне до заслання. Він поправив криси свого бездоганного чорного котелка і сильніше загорнувся у важкий плащ із подвійним коміром, захищаючись від примхливого тутешнього вітру. На його худому, виснаженому безсонням обличчі застиг вираз глибокого, хронічного цинізму.

Блейк давно не вірив у справедливість, закон чи мораль. Світ навколо він бачив як величезну, брудну стічну канаву, а свою роботу — як математичну задачу, де головним було вчасно закрити папку зі справою та отримати жалування. У нього була лише одна справжня пристрасть — азарт мисливця і жага до беззаперечної перемоги. Він ненавидів програвати, ненавидів повертатися без здобичі й не терпів, коли хтось виявлявся розумнішим за нього.

Він найняв єдину вільну карету на станції й наказав везти себе до містечка. Відкинувшись на жорстке шкіряне сидіння, Блейк дістав із внутрішньої кишені срібний портсигар, клацнув кришкою і закурив міцну сигару. Крізь сизий дим він дивився на одноманітні краєвиди за вікном. Вся ця поїздка дратувала його, але думка про те, що він ось-ось затисне в кут чергову жертву, змушувала його кров рухатися швидше.

Справа про вбивство Емілі Вейн — доньки заможного столичного торговця — була гучною і кривавою. Дівчину знайшли в її власній майстерні з перерізаним горлом, а стіни були заляпані символами, схожими на перевернуту вісімку. Головна підозрювана, художниця Меліса Роуз, втекла з міста тієї ж ніч.

Блейку було абсолютно байдуже, що саме сталося в тій майстерні й чиї демони керували рукою вбивці. Столичне начальство вимагало швидкого, гучного результату, адже батько вбитої піднімав на ноги всі газети. Блейк не збирався витрачати тижні на вивчення дивних знаків чи допити свідків. Навіщо шукати складну істину, якщо є ідеальний цап-відбувайло? Меліса Роуз була сиротою, не мала грошей, а головне — лікарі в один голос стверджували, що дівчина страждає на важку форму меланхолії та душевну хворобу.

«Божевільна прийшла в лють, зарізала подругу в нападі марення і втекла», — ця версія була простою, красивою і повністю влаштовувала суд. Блейку залишалося лише знайти дівчину, застебнути на її тонких зап'ястях залізні наручники й передати кату. Хвора вона чи ні — нехай вирішує шибениця, головне, щоб його звіт прикрашав стіл начальника управління як доказ чергової блискучої перемоги детектива Блейка.

Прибувши в містечко ближче до вечора, він не став витрачати час на відпочинок. Його внутрішній компас одразу вказав на місцеву церкву. Блейк знав із розсекречених столичних архівів, що її настоятель, Отець Михайло, колись мав відношення до родини, в якій виросла дівчина.

Їхня перша розмова біля воріт церкви лише підкинула дров у багаття його азарту. Священик тримався стійко, заперечував, що не бачив дівчину, і запевняв, що в цих краях тихо. Будь-який інший детектив повірив би святому отцю, але не Блейк. Своїм чіпким, тренованим поглядом він зафіксував те, що Михайло намагався приховати — свіжу, специфічну червону глину на чорних чоботях священика. Цей бруд водився лише в одному місці — на пагорбі, біля покинутого маєтку професора, куди щойно повернувся його столичний онук-лікар.

Тепер, сидячи в напівтемному кутку заїжджого двору біля вікна, Блейк робив ковток міцної кави з ромом і крутив у руках пожовклий ескіз із зображенням Меліси. На його обличчі блукала хижа, задоволена посмішка. Священик вирішив пограти з ним у піжмурки? Що ж, це лише робило полювання цікавішим. Побожний дурень думав, що зможе перехитрити столичного шукача і сховати закривавлену пташку в проклятому домі.

Блейк поставив чашку, і його довгі пальці торкнулися важкого армійського револьвера під плащем. Металевий барабан глухо клацнув у тиші кімнати. Цинічний розум детектива вже малював картину завтрашнього тріумфу. Він дозволить їм побігати ще трохи, дозволить священику заплутатися у власній брехні, а потім прийде і забере те, що належить йому за правом сильнішого.

Меліса Роуз стане його квитком до нового звання, і жоден провінційний лікар чи священик у рясі не в змозі зупинити його за крок до перемоги. Блейк насунув капелюх на очі й подивився у вікно, де на пагорбі в променях згасаючого дня чорнів силует родинного маєтку. Завтра він закінчить цю справу.