Розділ 3 Скелети у шафі

Темрява, що опустилася на маєток, здавалася матеріальною. Вона заповнювала кутки просторого кабінету професора, ковзала по корінцях тисяч книг і згущувалася навколо єдиного джерела світла — масляної лампи на масивному дубовому столі. Карл не стуляв очей. Сон остаточно покинув його після того, як у цій самій кімнаті з уст Меліси вирвався хрипкий, до болю знайомий голос покійного діда.

Лікар сидів у глибокому кріслі, затиснувши пальцями скроні. На його столі лежали стопки пожовтілих паперів, медичних звітів та листів зі столиці, але що більше він занурювався в них, то сильніше хололи його власні руки.

Спочатку все виглядало цілком буденно. Перші папки містили філігранно задокументовані випадки хірургічних втручань, анатомічні ескізи та нотатки про лікування нервових розладів. Дід Карла справді був генієм медицини. Проте ближче до середини архіву характер записів почав змінюватися. Акуратний професорський почерк ставав дедалі більш розмашистим, гарячковим, наче людина поспішала зафіксувати щось, що вислизало від її розуму.

Карл узяв до рук товстий зошит у шкіряній палітурці без жодного маркування. Це був щоденник, але не медичний.

«14 серпня 1862 року, — прочитав Карл вписані в папір чорнильні рядки. — Столична колегія — збіговисько віслюків у накрохмалених комірцях. Вони вважають, що смерть — це фінал, а людське тіло — лише набір кісток та м'язів, які з часом гниють. Вони сліпі. Тіло — це лише клітка. Але якщо замкнути в ній енергію свідомості до того, як згасне останній імпульс, можна отримати щось значно більше, ніж просто продовження життя. Потрібен правильний провідник. Потрібне чисте, незаймане єство, здатне витримати тиск чужої волі».

Карл важко ковтнув повітря. Прогресивний лікар у ньому кричав про марення божевільного, про сенільну деменцію, яка, очевидно, наздогнала професора на схилі віку. Але перед очима стояв скляний погляд Меліси. Голос. Чужий, утробний голос, який вимагав ключ.

Він перегорнув кілька десятків сторінок. Щоденник перетворився на хаос. Між записами про дозування опіуму та хлороформу з'явилися дивні, ретельно виведені тушшю символи. Карл затамував подих, коли натрапив на розмашистий малюнок: перекреслена нескінченність, у самому центрі якої застигла жирна чорна крапля. Навколо знаку йшли щільні колонки тексту латиною, але це була не медична латина. Це були уривки з давніх, заборонених окультних трактатів, назви яких Карл чув лише пошепки в студентські роки від любителів езотерики. Його дід, світило столичної науки, детально розписував ритуал «клеймування плоті».

«Знак нанесено, — свідчив запис, датований роком, коли Меліса була ще дитиною. — Дівчинка вижила. Лихоманка відступила, як я і розраховував. Михайло влаштував істерику, кричав про гріх і святотатство. Недоумок. Він ніколи не розумів масштабу мого відкриття. Зв'язок налагоджено. Тепер, коли моя земна оболонка зноситься, я матиму дім. Моя свідомість повертатиметься в її тіло щоразу, коли її власний розум слабшатиме під дією страху чи болю. Мені потрібен лише час, щоб підготувати підвал для остаточного злиття. Але ключ... Ключ я сховаю там, де ніхто не здогадається шукати».

Рука Карла здригнулася, і він ледь не перекинув масляну лампу. Жовте світло хитнулося, вихопивши зі сховища на дні шухляди ще один предмет. Це була стара, пожовкла фотографія.

Зі знімка на Карла дивився його дід — такий самий холодний і гордий, як на портреті. Але поруч із ним стояв зовсім молодий чоловік із проникливим, але ще повним надії поглядом. На ньому був медичний сюртук, а в руках він тримав товсту книгу в темній обкладинці з химерним тисненням. Карл придивився ближче, підносячи фотокартку до самого скла лампи.

Цим юнаком був Отець Михайло. Студент-медик, який згодом одягнув рясу.

Карл відкинувся на спинку крісла, відчуваючи, як нічна прохолода маєтку пробирає його до кісток. Усе, у що він вірив, уся його віра в чисту науку і логіку, щойно тріснула під вагою цих паперів. Його дід не просто захоплювався старовиною. Він був таємним чорнокнижником, який поставив нелюдський експеримент над живою дитиною. І тепер ця дитина, що виросла в залякану юну дівчину, спала в сусідній кімнаті, навіть не підозрюючи, що її нічний кошмар мав цілком реальне, задокументоване коріння в цьому кабінеті.

За вікном почало повільно сіріти. Ранок наближався, не приносячи з собою полегшення. Карл знав, що тепер він не має права відступати. Йому потрібні були відповіді, і єдиною людиною, яка могла їх дати, був священик із фотокартки.