Розділ 2 Тіні на полотні

Холодне, попелясте світло пробивалося крізь немиті роками вікна маєтку, розрізаючи напівтемряву вітальні. Карл різко розплющив очі й одразу поморщився від болю в затеклій шиї. Камін давно згас, залишивши по собі лиш купу сизого згарища та легкий запах гару.

Лікар скинув із плечей дорожній плащ і важко сів на канапу, почуваючись розбитим. Годинник на камінній полиці стояв, але за світлом надворі було зрозуміло — ранок уже повністю вступив у свої права.

— Боже мій, як я міг так заснути... — пробурмотів Карл, відчуваючи провину. Він, столичний медик, залишив свою нічну гостю без нагляду у напівзруйнованому, холодному домі.

Меліса не спала. Вона сиділа у глибокому кріслі навпроти, підібгавши під себе ноги й щільно загорнувшись у шерстяну шаль, яку Карл знайшов для неї ввечері. Дівчина здавалася крихкою фарфоровою лялькою: бліда шкіра, темні кола під очима й погляд, спрямований в одну точку на підлозі.

— Доброго ранку, Мелісо, — Карл підвівся, намагаючись говорити якомога м'якше. — Пробачте мені мою слабкість. Дорога була надто виснажливою. Як ви почуваєтеся? Голова не паморочиться?

— Доброго ранку, лікарю Карл, — вона здригнулася від його голосу і змусила себе слабко посміхнутися, але шаль на її грудях натягнулася сильніше. — Все гаразд. Вам не варто турбуватися через мене. Я... я почуваюся значно краще.

Карл, як досвідчений діагност, одразу помітив неприродність її пози. Професійний погляд упав на її руки, які вона судомно ховала під складками тканини.

— Мелісо, дозвольте мені, як лікарю, оглянути вас після нічної пригоди, — він зробив крок уперед і рішуче, але лагідно перехопив її зап'ястя, виймаючи її руки на світло.

Те, що він побачив, змусило його подих перехопитися. Чисті білі манжети її сукні були заляпані бурими плямами. Кінчики її тонких, довгих пальців — пальців художниці — були понівечені. Шкіра навколо нігтів роздерта до м'яса, а під нігтьовими пластинами запеклася свіжа кров.

— Що це?! — Карл насупився, розглядаючи пошкодження. — Мелісо, що сталося вночі, поки я спав?

Серце дівчини забилося як у спійманого птаха. Вона подивилася в його очі. В них не було огиди чи осуду — лише глибока, чиста турбота лікаря та чоловіка. Вона так боялася, що він побачить у ній божевільну. Брехня народилася в її голові миттєво.

— Я... я прокинулася посеред ночі, — затинаючись, почала вона, опустивши очі, щоб не видати паніки. — Мені дуже захотілося пити. Навколо було так темно, ваш маєток величезний і чужий... Я розгубилася. Спробувала намацати стіну, спіткнулася об щось і впала прямо на якусь стару дерев'яну шафу. Там були гострі скалки... Я дуже злякалася, намагалася втриматися і ось... роздерла пальці. Мені так соромно, лікарю, я така незграбна.

Карл мовчки вивчав характер ран. Як хірург, він розумів: такі пошкодження не отримують від випадкового падіння. Це виглядало так, ніби вона з дикою, фанатичною силою шкрябала щось тверде — камінь чи залізо. Проте, дивлячись на її тремтячі губи та заляканий погляд, він вирішив не тиснути. Психічний шок після нічних блукань міг викривити її сприйняття.

— Головне — негайно обробити рани. Старе дерево та іржа — найкращі друзі гангрени, — тихо сказав він, підтягуючи до крісла свій шкіряний медичний саквояж.

Карл дістав пляшечку з розчином сулеми, чисті бавовняні бинти та заспокійливу мазь. Коли його прохолодні, впевнені пальці торкнулися її зранених долонь, Меліса затамувала подих. Його рухи були неймовірно ніжними. Він дув на обпечену антисептиком шкіру, обережно змиваючи бруд і кров, а потім філігранно бинтував кожен палець. Меліса дивилася на його зосереджене чоло, на тонку лінію губ, і вперше за довгі роки відчула, як жахливий, холодний туман у її голові на мить відступив, поступаючись місцем невідомому досі теплу.

— Ну ось і все, — Карл зав'язав останній вузлик на бинті й посміхнувся. — Тепер ви мій офіційний пацієнт, Мелісо. Оскільки ми зачинені в цьому домі без кухаря та слуг, пропоную пройтися маєтком. Мені потрібно оглянути дідову спадщину, а вам не завадить трохи розім'ятися. Що скажете?

— З радістю, — відповіла вона, відчуваючи полегшення від того, що небезпека викриття минула.

Вони ходили довгими, лункими коридорами. Маєток дихав пусткою: меблі, затягнуті білими саванами полотен, важкі оксамитові штори, що пахли пилом та сирістю, і величезні стелажі з медичною літературою. Карл захоплено розповідав про свої плани: як він облаштує тут нову лабораторію, як продовжить дослідження нервової системи, які не дозволили йому завершити ретрогради у столиці. Меліса слухала його голос, як музику, майже забувши про свій нічний кошмар.

— А ось і свята святих, — Карл відчинив важкі дубові двері на другому поверсі. — Головний кабінет мого діда. Професор проводив тут більшу частину життя.

Вони переступили поріг. Кімната була величезною. Світло з високого стрілчастого вікна розрізало пильний простір, падаючи прямо на протилежну стіну, де в масивній позолоченій рамі висіло велике живописне полотно. Карл підійшов ближче, але Меліса завмерла біля порогу. Її погляд підвівся до картини — і світ навколо неї миттєво зник.

З глибини темного полотна на неї дивилися холодні, пронизливі, майже скляні очі літнього чоловіка у строгому професорському сюртуку. Його великі, вузлуваті пальці лежали на розгорнутому анатомічному атласі, а на тонких губах застигла ледь помітна, хижа, торжествуюча посмішка.

Повітря в грудях Меліси перетворилося на лід. Голову пронизав дикий біль, наче всередину забили залізничний костур. Це був Він. Не просто портрет — те саме обличчя, яке приходило в нічних кошмарах з трирічного віку. Ті самі очі, що дивилися зі стелі перед сном. Чоловік, який забирав голос і керував її тілом. Дід Карла.

— Ні... Ні, ні, ні... — здушений, сиплий шепіт вирвався з її горла.

— Мелісо? Що з вами? Ви побіліли, — Карл різко повернувся, помітивши, як дівчина почала осідати на підлогу.

Автентична паніка затопила її свідомість. Простір кабінету закрутився в божевільному танку. Свідомість Меліси почала стрімко згасати, наче свічка на вітру, поступаючись місцем важкій, чужій і злісній волі, яка піднімалася з глибин її єства.