Розділ 1 Туманна дорога

Осіння ніч спускалася на провінційне шосе повільно, загортаючи безкраї поля та придорожні хащі у щільний, сизий туман. Чути було лише мінорний, ритмічний стукіт кінських копит та рипіння ресор старої карети.

Лікар утомлено відкинувся на шкіряне сидіння, притискаючи до грудей саквояж із медичними інструментами та особистими записами. Його вислали. Столична медична академія, повна консервативних старих дурнів, назвала ці дослідження «зухвалими, небезпечними та такими, що суперечать лікарській етиці». Прагнення знайти нові методи лікування, зазирнути туди, куди не наважувався жоден хірург сучасності, обернулося засланням у рідне провінційне містечко. Туди, де вже багато років пустував похмурий родинний маєток.

— Нічого, — тихо процідив крізь зуби професор, дивлячись у темне вікно екіпажу. — Вони ще почують моє ім'я. Тут мені принаймні ніхто не заважатиме працювати.

Раптом коні здичавіло заіржали. Екіпаж різко хитнуло вбік, колеса занесло на слизькому узбіччі, а кучер вибухнув гучною лайкою, щосили натягуючи віжки.

— Стій! Стій, прокляті! — кричав старий на козлах.

Карету сильно підкинуло. Лікар ледь втримався на сидінні, його саквояж летів на підлогу, а інструменти всередині жалібно дзвякнули. Не чекаючи, поки екіпаж повністю зупиниться, він виштовхнув важкі дерев'яні дверцята і вискочив назовні, прямо в холодну грязюку.

Простір перед каретою освітлювався лише двома тьмяними гасовими ліхтарями. Коні важко дихали, здіймаючи копита, а прямо перед ними, посеред дороги, лежала людська постать.

Вона вибігла раптово, наче привид, прямо з диких придорожніх хащів і ледь не потрапила під копита.

Лікар швидко підбіг ближче і опустився на коліна. Це була молода дівчина. Її сукня була розірвана об колючі чагарники, поділ покривала багнюка, а довге волосся сплуталося. Вона важко, переривчасто дихала, судорожно стискаючи пальцями мокру землю.

— Панянко! Ви мене чуєте? — Лікар професійним рухом обережно повернув її обличчя до світла ліхтаря і завмер.

Дівчина розплющила очі. Вони були величезними, повними такого дикого, крижаного жаху і водночас глибокої меланхолії, що в Професора на секунду перехопило подих. Вона дивилася крізь нього, її губи тремтіли, але вона не могла вимовити ні слова, лише міцно схопила пальцями рукав його пальта, залишаючи на ньому брудні сліди.

— Жива, слава Богу, ледь не затоптали! — крикнув кучер, спускаючись із козел із ліхтарем у руках. — Хто вона така, пане лікарю? Що вона робила в цих хащах серед ночі?

Лікар притиснув пальці до її шиї, перевіряючи пульс — він бився як скажений, наче у спійманого птаха.

— Вона в глибокому шоці. Допоможи мені перенести її в карету, швидко, — скомандував лікар. — Ми не можемо залишити її тут у таку негоду. Вона їде з нами до маєтку

Важкі колеса карети нарешті затихли, зупинившись перед похмурим двоповерховим маєтком із гострими шпилями даху, що ховалися у нічному тумані. Будинок діда-професора зустрів їх заколоченими віконницями та здичавілим плющем, який обплутав кам'яний ґанок.

Карл власноруч заніс дівчину до будинку. Всередині пахло пусткою, пилом та старою шкірою. Він обережно поклав її на оббиту потертим оксамитом софу у вітальні, а кучер, занісши саквояж, запалив єдину гасову лампу на столі, тихо попрощався і пішов поратися біля коней у стайні.

Тьмяне жовте світло розігнало темряву, і лікар зміг краще розгледіти свою нічну гостю. Дівчина вже не непритомніла, але її погляд був прикутий до стелі — порожній і відчужений.

Він підсунув важке крісло ближче до софи, зняв мокре пальто і присів поруч. Як лікар, він розумів: зараз їй потрібні не стільки ліки, скільки спокійний людський голос.

— Ну от ми і в безпеці, панянко, — тихо й заспокійливо почав він, розглядаючи її точені, але бліді риси обличчя. — Вибачте за такий холодний прийом, цей будинок давно пустував. Я лікар. Моє ім'я — Карл. Карл фон Ессен. Я їхав сюди зі столиці, коли ви... буквально звалилися під копита моєму екіпажу.

Дівчина повільно, наче долаючи опір невидимої води, повернула до нього голову. У світлі гасової лампи її очі здалися величезними. Вона з острахом глянула на його білу сорочку, затримала погляд на саквояжі на підлозі, а потім опустила очі на власні брудні, подряпані до крові долоні.

— Лікар... — ледь чутно, одним подихом повторила вона.

— Так. І я даю вам слово, що вам тут нічого не загрожує, — Карл злегка посміхнувся, намагаючись повернути їй відчуття реальності. — Але мені потрібно знати, як вас звати. Хто ви і від чого так самовіддано тікали крізь нічне поле?

Дівчина замовкла, судомно стиснувши пальцями край свого дорожнього плаща. Здавалося, вона напружує всі сили, аби згадати бодай щось. На її чолі виступили дрібні краплі поту, а в очах знову промайнув дикий, меланхолійний жах.

— Я... я не пам'ятаю, як опинилася в полі, — нарешті вимовила вона, і сльоза скотилася по її щоці. — Там було темно. Скрізь хащі. Мені здавалося, що за мною хтось іде... Хтось дуже страшний. Але своє ім'я я пам'ятаю. Мене звати Меліса.

— Меліса, — повторив Карл, закарбовуючи це ім'я в пам'яті. — Добре, Мелісо. Те, що ви не пам'ятаєте всього — це природна реакція розуму на сильний шок. У столиці ми називали це амнезією від душевного потрясіння. Зараз вам потрібен відпочинок і гаряча їжа. Наберетеся сил — і пам'ять повернеться.

Карл підвівся з крісла, рішуче засукав рукава сорочки і попрямував до суміжної кімнати, де розташовувалася простора, але прохолодна кухня. Попередній господар залишив тут чимало начиння. Кучер ще в містечку встиг роздобути для молодого пана свіжу річкову рибу, тож Карл, розвів вогонь у кухонній печі, заходився вправно чистити її ножом — старі анатомічні звички давалися взнаки навіть у побуті.

— Мелісо! — гукнув він із кухні, щоб дівчина чула його й не почувалася самотньою. — Спробуйте розпалити камін у вітальні. Там у дровниці мають бути сухі соснові поліна. Нам потрібне тепло, інакше до ранку замерзнемо в цьому склепі. А я поки приготую вечерю.