Загадковий спадок

Женя стояла в імпровізованої вітальні та роздивлялася чудернацький спадок. Посеред освітленої холодним світлом кімнати — дивакувата шафа з чорного дерева з дверцятами прикрашеними різьбленням та масивними металевими ручками.

Все б нічого, проте жінці невтямки, чому родичі віддали їй стародавню річ, котру їй чомусь заповіла бабуся, а не викинули після смерті старенької, коли прибирали будинок. Нічого в тій відверто антикварній шафі не було такого, через що треба було її перти з села аж в обласний центр за п’ятдесят кілометрів. Звісно, річ непогана. Окрім антикварної цінності, вона ще добре збереглася, та й корисна частина побуту. Але, щось з нею не так.

Євгенія обійшла здобуток, роздивилася з усіх боків. З правого боку, на нічим не прикрашеній стінці шафи видряпані якісь знаки. Жінка уважно придивилася до них. То не звичайні подряпини. Вони схожі на руни. Проте, щось в них відьмі не сподобалося. Якісь ті знаки дивні. Занадто квадратні. Та й зайві елементи є, якщо вона правильно зрозуміла — то став на відкриття шляху. Та от кому і для чого…

Трохи порозмірковувавши, відьма розчахнула дверцята й заходилася оглядати шафу всередині. Нічого, особливо, дивного в ній не було. Поличка для зберігання взуття і сліди від кріплень на стінках. Жінка уважно її вивчила. Не знайшла там ніяких дивних символів. Лише стояла якась дерев’яна коробочка та блокнот у шкіряній обкладинці. Вона дістала усе те, прикрила шафу та відклавши скриньку на столик неподалік, всілася на диван і почала вивчати записник.

Текст був уривчастий. Різної давності та написаний різними почерками. Єдине, що вдалося вловити стомленій після приймань та ритуалів відьмі, там йшлося про цю шафу та була розшифровка символів. Імовірно, серед нетипових рун замальованих на пожовклих від часу аркушах знайдуться й символи нашкрябані на стінці шафи. З тими думками Женя відклала зошита. Вирішила завтра на свіжу голову усе те вивчити. Можливо, там знайдеться ключ до розгадки. Та ще й з офісу треба буде прихопити довідник з рун, аби підібрати став для скасування. Якщо цей іще працює.

***

За вікном темніло. Відьма Естель завершила свої екстрасенсорні справи й перетворившись у звичайну жіночку, на ймення Євгенія Стрілецька, повернулася до рідної оселі. Відчинивши двері своєї квартири, вона ступила всередину. Увімкнувши світло, зняла черевики, кинула сумочку та ключі на поличку в коридорі та попрямувала на кухню.

Прихопивши узяту з офісу книгу, рушила до вітальні, мізкувати над успадкованою шафою. Отут на неї очікував сюрприз. У квартирі хтось був.

На вузькому дивані лежав невідомий. Худорлявий хлопець, підклавши руку під щоку, замислено споглядав оточення. Його ноги лежали на підлокітнику, а взуття стояло поруч.

Женя нашорошилася й уже збиралася бігти за телефоном, викликати поліцію, коли незнайомець підвівся й став навпроти неї. Вона остовпіла. Місце остраху зайняв подив. Жінка, стояла та шоковано кліпала, вирячивши очі на «прибульця». Перед нею стояв справжнісінький ельф. Такий, наче втік зі знімального майданчика фентезійних фільмів. Високий, з тонкими рисами трикутного обличчя та великими мигдалеподібними очима. З-за пасм довгого пшеничного волосся виглядали гострі кінчики вух.

- Як це? Чому? – витисла з себе жінка, намагаючись отямитися.

З успадкованої шафи до неї зістрибнув великий рудий кіт, і тим вивів зі ступору.

- Що сталося? – тупо запитала вона.

- Нічого хазяйко. – відповів вірний домовик у подобі згаданого кота.

- Як нічого, коли в нас незвані гості! – обурилася відьма.

- Ти про того. – кивнув кіт на «прибульця»: - Так він виліз із шафи. Точніше випав. Я почув гуркіт, прибіг, а він підіймається, потираючи боки.

Гостровухий забажав підтримати домовика й мелодійно забелькотів. Женя на те, лиш похитала головою. Тоді гість видав ще одну довгу фразу м’якою говіркою з купою голосних. Знову не подіяло. Збагнувши що його не розуміють, білявий почав озиратися. Побачивши коробочку, схопив її та швидко витяг звідти кулон у вигляді круглої бляхи з намальованою на ній руною. Начепивши артефакт, ельф мовив: - Я тут випадково. Вибачте. Не знаю, як повернутися додому.

- Звідки ти взагалі узявся? – буркнула відьма.

- Випав з тієї шафи. – тицьнув на антикваріат візитер.

- А точніше? – підозріло поцікавилася жінка.

- Як я розумію, з іншого світу. – вставив домовик.

- Мабуть, він має рацію. – погодився ельф: - Схоже, провалився у ваш світ.

- Дивина та й годі. Якби не підозрювала, що з тією шафою щось не те, дотепер не вірила б. Тут би психіатрів викликати…- висловитися шокована відьма.

- Не треба. – заспокоїв її домовик.

- Ваську, ти щось розумієш? – запитала вона з надією в голосі.

Женя відверто не могла второпати, що відбувається. Їй було важко повірити в правдивість того, що бачить і чує. Ситуація здалася їй якимось сюром, сном, з якого ніяк не виринути.

- Не дуже, та шафа явно фонить магією. Та й він точно зайшов не через двері. – відбив кіт.

- Отож-бо. Тому й вірю у цю байку. – розгублено погодилася Євгенія.

- Чому одразу байку. – скривив ображену пику гостровухий.

- А, як іще те назвати?

- Може, правдою, ні? – примирливо відказав той, бачачи трохи загальмовану реакцію співрозмовниці.

Перетекти у суперечку їхній розмові не дав скрегіт замка вхідних дверей.

- Дідько! - прошипіла Женя й кинулася до ельфа: - Хутко у шафу!- гучно прошепотіла вона, штовхаючи візитера.

Коридором почулися важкі кроки. Хвилина і до вітальні ступив кремезний чоловік у темному одязі.

- Що тут коїться? Кого ти ховаєш у шафі? – накинувся на Женю вечірній гість.

Євгенія здригнулася. Вона повернулася й, впіймавши обурений погляд карих очей, примирливо підняла руки та обережно промовила: - Петрусю, все нормально, просто…

- Що просто? Договорюй! Нащо ти притягла до себе якогось Толкієніста? Якщо тобі щось не подобалося треба було так і сказати. – різко мовив він, підкріпивши своє обурення жорстким виразом суворого обличчя.