22 Розділ

    Кімната головного оверлорда виявилася такою ж розкішною, як і все в цьому маєтку. Високі вікна, завішані важкими темними шторами, пропускали лише тьмяне світло нічного міста. Стіни були прикрашені картинами й золотими візерунками. В самому ж центрі стояло ліжко з темного дерева, застелене дорогими тканинами. Двері зачинилися. Настала цілковита тиша, тільки знизу доносилися ледве чутні звуки бенкету. Це було так близько! Головний оверлорд навіть не приховував свого стану. Його рухами вже не керувала та холодна стриманість, з якою він сидів за столом. Тепер ним керувало щось інше. Чоловік різко притягнув Нефрита до себе. Руки міцно стиснули талію "танцівниці".
- Ходімо.
Нефрит не опирався. Навпаки, він дозволив цьому статися. Долоні юнака легко лягли на плечі Максиміліана. Оверлорд повів його до ліжка, майже тягнучи за собою. Крок. Іще один крок. Ось вони вже біля нього. Рух - і Нефрит опинився зверху. Тканина сукні ковзнула, розлилася хвилею по простирадлах. Їхні обличчя були зовсім поруч. Дихання стало гарячішим та швидшим. Пан дивився на нього, не відводячи очей. А Загадковий... Загадковий дивився у відповідь. У цю мить щось змінилося. Погляд. Він став зовсім іншим, гострішим, глибшим і темнішим. Небезпечним. Ледь помітна усмішка застигла на вустах. Наступної миті юнак різко рвонув тканину на собі. Сукня тріснула. Легкий шовк розійшовся, і під ним відкрився зовсім інший силует - сильне чоловіче тіло й чітко окреслений прес. І холодний, абсолютно спокійний вираз обличчя. Максиміліан завмер. Його очі розширилися.
- То... Ти не дівчина? - Прошепотів він. Нефрит нахилився ближче. Голос вбивці став тихим і майже ніжним.
- Ні.
Запанувала коротка мовчанка.
- Я твоя карма.
Пан різко видихнув. У його голосі вперше з'явився справжній страх.
- Загадковий? Але ж...
- Пізно. - Перебив Нефрит. В руці зблиснув ніж, тонкий і витончений, наче вирізаний із чистого льоду. Холодний блиск ковзнув по прозорому лезу. Вбивця притис вістря до шиї оверлорда. Цього виявилося цілком достатньо, щоб той завмер, не рухаючись.
- Ти сам винен, що потрапив у мою пастку. Невдовзі настане північ. Через кілька хвилин усі твої друзі помруть від отруєння.
Максиміліан здригнувся.
- Що?
- Цього часу цілком достатньо, - Спокійно додав юнак. - Щоб ти встиг передати королівство мені.
- Ні... Це...
- Пиши.
Він різко схопив чоловіка за руку та кинув на стіл поруч пергамент. Перо вже лежало там, наче чекало. Лезо трохи сильніше притиснулося до горла. Тонка лінія крові з'явилася на шкірі.
- Підписуй.
Руки пана затремтіли. Перо ковзнуло по паперу, нерівно й поспіхом. Чоловік важко видихнув.
- Я... Зробив як ти хотів... - Його голос зірвався. - Тепер... Відпусти мене.
Нефрит подивився на нього і раптом тихо засміявся.
- О, Максиміліане. - Він трохи нахилив голову. - Зараз це виглядає доволі безглуздо. Річ в тім, що в бокалі твого вина я вже підмішав отруту. Ти однаково помреш.
Цієї миті годинник пробив рівно північ. Глухий звук дзвону прокотився маєтком - один, другий, третій. У великій залі раптом стих сміх. Хтось захрипів. Келих випав із чоловічих рук. Нерухоме тіло повалилося на стіл. Потім ще одне. І ще. Гості один за одним падали, навіть не встигнувши зрозуміти, що сталося. А в кімнаті нагорі Максиміліан різко вдихнув. Його тіло востаннє здригнулося. Він спробував щось сказати, але слова не встигли зірватися з вуст. Очі потьмяніли, а руки ослабли. Головний Оверлорд завмер назавжди. Тиша заповнила кімнату. Загадковий повільно підвівся і ледь усміхнувся, поглянувши на підпис. Повернувся до вікна. За ним лежало велике місто, що тепер належало йому. Свічки тремтіли у тиші. На столах лежали мертві оверлорди. В їхніх засклених очах відображалися далекі зірки. Впродовж наступних декількох днів відбувся успішний наступ на морські бази іншох партії, що викликало справжню революцію в країні. Багатьох це стривожило, але тієї ночі у королівства з'явився один-єдиний правитель. І тихий сміх прокотився стінами маєтку.