20 Розділ

    Діаманд відчув, ніби його різко занурили у воду. Повітря навколо потемніло, а потім знову наповнилося світлом. Звідкілясь долинув тихий шелест морських брижів. Запахло вологою. Юнак втягнув у себе повітря, відчуваючи, як маленькі частинки йоду осідають йому на ніздрі. Він опинився на березі моря. Це місце здалося йому на диво знайомим, та Діаманд не міг пригадати, коли ж бачив його раніше. Та цього разу воно виглядало живішим. Хвилі шуміли голосніше. Вода блищала під ранковим сонцем. Вітер рвучко гнав її до берега. Перед ним стояв чоловік у зім'ятій білій сорочці. Його батько. Він невідривним поглядом дивився на море, ніби чекав на когось. І раптом з води виринула вона. Морська богиня Амалі. Хлопець зрозумів, що бачить ту саму сцену, про яку щойно читав. Їхні слова звучали, але зміст наче губився у просторах часу. Водночас усе довкола почало рухатися швидше. Хвилини більше не йшли, а летіли. Дні змінювалися ночами. Сонце сходило і заходило десятки разів. Діаманд бачив, як вони знову зустрічаються на березі. Як розмовляють. Як плавають. Як сміються. Час минав усе швидше. Знову настала ніч. Місяць високо завис над морем, розливаючи по хвилях своє сріблясте світло. Батько і богиня йшли уздовж піщаного берега, тримаючись за руки. Вони були босі, тож водяна піна торкалася їхніх ніг, коли хвилі підповзали ближче.
- Так не може тривати вічно. - Промовив батько, стискаючи в долоні тендітну руку жінки. - Колись рада почне щось підозрювати.
- Люди завжди щось підозрюють. - Відповіла Амалі спокійно.
- Але це може зашкодити нашому щастю.
Вона подивилася на нього. На мить її очі стали дуже серйозними.
- Ти боїшся?
Він трохи помовчав, обдумуючи свою відповідь.
- За себе - ні. Але мене хвилює те, що може статися з тобою, Амалі.
Богиня ледь усміхнулася.
- За мене можеш не хвилюватися. Я впораюся.

Діаманд спробував торкнутися рукою води, однак простір знову вислизнув з-під нього. Дні минали один за одним, і перетворювалися на тижні, а далі й на місяці. Ще кілька ночей. Ще кілька розмов. Поглядів. Дотиків. Сторінки мчали так стрімко, що принц заледве міг розібрати те, що відбувалося на них. Тепер його віднесло вже не на берег, а до храму. Поряд стояли високі кам'яні колони, вкриті різьбленнями хвиль та морських істот. Це була морська святиня. Домівка богині Амалі. Жінка сиділа в самому центрі, спершись об спинку крісла. Але тепер усе виглядало інакше. Її живіт виріс і став округлим. А права рука лежала на ньому, лагідно погладжуючи майбутнє немовля. Амалі без сумніву завагітніла. Батько стояв перед нею на колінах. Його ріки ніжно ковзали по її животу, немов він боявся натиснути на нього надто сильно. В очах було щось зовсім інше, ніж у попередніх спогадах. Не лише любов, а й тривога. Чоловік довго мовчав, а потім нарешті мовив:
- Вони почали підозрювати.
Богиня уважно подивилася на нього.
- Хто?
- Рада.
Його пальці обережно провели по тканині шовковистої сукні.
- Вони думають, що я маю зв'язки з морем.
Вона трохи нахилила голову.
- Але ти таки маєш.
- Так. Просто вони ще навіть не уявляють наскільки.
Глибока тиша повисла між ними. Хвилі десь далеко билися об берег. Батько повільно підняв голову та зазирнув їй у вічі.
- Хтось може використати це проти мене.
Амалі мовчки обдумувала сказане.
- А якщо ця людина ще й дізнається про дітей... - Тихо продовжив він. Його голос на мить затремтів, а рука ковзнула по животу коханої. - Вони не повинні постраждати.
Богиня м'яко накрила батькову долоню своєю.
- З ними все буде добре.
- Я не впевнений.
Бернард Строгольський склав руки у німому проханні.
- Амалі, якщо зі мною щось станеться...
- Нічого не станеться.
- Послухай.
Жінка хотіла щось сказати, але замовкла, побачивши, наскільки серйозні його очі.
- Якщо щось піде не так... Подбай будь ласка про наших дітей. Я прошу тебе.
Амалі рішуче підвелася.
- Це моє майбутнє.
- Я знаю.
- Звісно, що я захищу їх.
Чоловік закрив очі на мить, намагаючись зберегти у пам'яті цей момент. Амалі поклала йому руку на щоку.
- Де б наше поріддя не перебувало, море завжди знайде їх.
Батько ледь усміхнувся і ще раз провів рукою по її животу, наче вітався з немовлятами. А Діаманд стояв зовсім близько до нього, невидимий та нерухомий. Юнак зрозумів усе. Це батькові спогади, закарбовані на листках щоденника. І вони говорили про нього й про Нефрита.