19 Розділ

    Велика зала суду була холодною й урочистою. Великі вікна пропускали всередину бліде денне світло, яке падало на темний камінь підлоги довгими прямокутниками. Стеля губилася в тіні, а вздовж стін стояли мовчазні статуї колишніх правителів. У центрі приміщення стояв Нефрит. Його руки скували важкі кайдани, але юнак стояв прямо та спокійно, навіть розслаблено. Так, ніби вже прорахував усі кроки наперед. Довкола нього, на підвищенні півколом сиділи оверлорди. Перед очима майоріли багаті шати, важкі персні й холодні обличчя. І усмішки. Дуже задоволені усмішки.
- Отже, - Промовив один із них, повільно постукуючи пальцями по столу. - Це і є той самий Загадковий.
- Таємничий убивця. - Насмішкувато додав інший. - Я очікував чогось... більшого.
- Я теж. - Втрутився третій. - Навіть не віриться, що ми його так легко схопили.
Кілька панів тихо засміялися. Нефрит трохи нахилив голову набік і уважно подивився на них.
- Ви закінчили? - Спокійно запитав він. Сміх стих.
- Ти взагалі розумієш, що стоїш перед судом? - Нахилився до нього Гаррі Мордрін. - Але поводишся так, ніби сидиш у трактирі.
- Я не бачу в цьому великої різниці.
У залі прокотився гул обурення.
- Нахаба!
- Зарозумілий виродок!
- Він ще й сміє дискутувати!
Бранець злегка всміхнувся.
- О, вибачте. Я й забув, що тут зібралися люди, які вважають себе серйозними.
Один із оверлордів різко підвівся.
- Ти вбивця! Ти проник у маєток пана Едварда По! І, певно, для того, щоб убити його!
- Цей маєток законно належить мені, а не йому. - Знизав плечима Нефрит.
- Брехня!
- Ні. Просто версія подій, яка вам не подобається.
Увесь цей час Головний Оверлорд мовчки сидів на своєму місці. Максиміліан спостерігав за всім із холодною уважністю. Потім він повільно підняв руку. Всі одразу ж затихли.
- Досить.
Його голос був тихий, але важкий.
- Ми тут не для словесних ігор.
Голова важким поглядом подивився на підсудного.
- Тебе звинувачують у незаконному проникненні до маєтків, нападі на державних представників і змові проти оверлордів.
Загадковий підняв брову.
- І це все?
Кілька присутніх знову зашепотілися. Максиміліан продовжив:
- За ці злочини передбачена лише одна кара. Смерть.
Тиша стала важкою.
- Страту буде проведено завтра на головній площі.
Кілька панів задоволено усміхнулися.
- Нарешті.
- Принаймні буде хороше видовище.
- Треба буде замовити більше вина.
Вбивця слухав це мовчки. А потім тихо засміявся.
- Що смішного? - Холодно запитав його Головний Оверлорд.
- Те, що віднині це буде ваш останній спокійний день.
Хтось вдарив кулаком по столу.
- Заберіть його!
Солдати схопили Нефрита і повели до виходу. Коли двері за ним зачинилися, аристократи вже почали обговорювати святковий бенкет на честь його страти. А Загадковий, ідучи коридором, між солдатами, думав зовсім про інше. "Добре, отже, часу мало." План тільки починав втілюватися в життя. Крок за кроком.

                                             ***

     Його кинули до невеликої камери в підземеллі. Там були товсті кам'яні стіни, залізні двері й загратоване вікно під самою стелею. Надворі вечоріло, тож в камері вже було доволі темно. В коридорі попід стіною стояв один охоронець. Нефрит сів на лаву. Закрив очі й вдихнув носом важке повітря. "До зазначеного часу в мене є ще кілька годин." Юнак повільно провів пальцями по кайданах. Метал видався дуже холодним, просто таки крижаним. Але в ньому відчувалася волога. Піт. Конденсат. Цього виявилося цілком достатньо. Загадковий ледь помітно посміхнувся. Він знав, що більшість солдат розійшлися готуватися до вечірнього бенкету. Ніхто не зможе перешкоджати йому. Охоронець у коридорі втомлено позіхнув. І в ту мить вода, зібрана між ланками, раптом перетворилася на тонку й гостру крижану голку. Трісь. Замок ледь чутно розколовся. Нефрит обережно зняв кайдани і підійшов до дверей. Його мозок напружено обдумував наступні дії. Його рука легко торкнулася щілини між камінням. Там теж сховалася волога. Хлопець повільно видихнув. Зараз головне притримуватися запланованих дій. Вода з каміння плавно піднялася в повітря і раптом рвонула вперед тонким струменем. Вона вдарила вартового просто в обличчя.
- Що за? - Обурено вигукнув чоловік, намагаючись ухилитися від раптової водяної атаки. У наступну секунду двері різко відчинилися. Ув'язнений вийшов назовні та одним точним ударом вибив солдату повітря з легень. Той беззвучно осів на підлогу. Тихо дзенькнула об підлогу зв'язка ключів.
- Ось так от краще. - Пробурмотів Нефрит, піднімаючи її з підлоги. - Лишилося тільки проникнути в сам маєток.

Службові коридори маєтку були зовсім іншими, ніж урочисті зали нагорі. Тут не було мармуру та золота, лише вузькі кам'яні проходи, низькі стелі й запах свіжовипраної тканини. Лампи горіли тьмяніше, а кроки луною відбивалися від стін. Саме таким коридором поспішала Марі. Молода служниця несла перед собою великий плетений кошик, наповнений складеним одягом. Поверх неї лежала тонка, майже прозора тканина кольору морської хвилі. Дівчина йшла швидко, бо в маєтку вже почалася метушня перед святом. З великої зали долітали приглушені звуки музики. Це музиканти вже налаштовували свої інструменти. Вона завернула за поворот. І раптом з темряви коридору перед нею виринула постать. Все сталося так швидко, що Марі навіть не встигла закричати. Чиясь рука різко схопила її за комір. Плетений кошик випав із долонь. Шовкові сукні розсипалися по підлозі м'якою строкатою хвилею. Незнайомець різко притиснув служницю до холодної кам'яної стіни. Він був одягнений у темне вбрання, а глибокий капюшон повністю затіняв його обличчя. Крізь темряву виступала лише частина підборіддя і тінь від губ. Його рука тримала дівчину міцно, так, що вирватися стало неможливою справою. Марі застигла, відчуваючи, як серце шалено калатає в грудях.
- Слухай уважно. - Тихо промовив оксамитовий чоловічий голос. Слова прозвучали спокійно і на диво холодно.
- Зараз ти зробиш усе, що я скажу.
Вона ковтнула, але не змогла вимовити жодного слова. Чоловік трохи нахилив голову. З-під чорного капюшона на мить зблиснули його очі. Крижані. Яскраво-блакитні. Вони дивилися так прямо та проникливо, що їй стало моторошно. Здавалося, цей погляд бачив її наскрізь.
- Ти даси мені сукню танцівниці. - Крадькома продовжив він. - І нафарбуєш мене.
Служниця розгублено моргнула.
- Що...?
Пальці незнайомця трохи сильніше стиснули тканину коміра.
- Я маю станцювати на балу. - Пролунало коротке пояснення. У коридорі стало тихо. Лише десь далеко лунав сміх гостей. Невідомий нахилився ближче.
- І ти нікому нічого не скажеш.
Його голос став ще тихішим. Таким, що пробирав аж до мурашок.
- Інакше тебе спіткає та сама доля, що й убитих оверлордів.
Дівчина різко видихнула. Вона не знала, хто він. Але ці слова прозвучали настільки впевнено, що не повірити їм було просто неможливо. А ще ці очі... Вони видавалися такими абсолютно спокійними! Не злими. Не розлюченими. А холодними. Наче цей чоловік вже бачив перед собою безліч смертей, і ще одна нічого для нього не означала. Марі поволі кивнула. Її руки тремтіли. Незнайомець відпустив служницю, тож вона нахилилася, щоб поспіхом зібрати одяг з підлоги.
- Веди.
Ноги підкошувалися, та дівчина намагалася йти швидко. Невідомий мовчки ішов за нею. Вони звернули ще раз, потім іще. І нарешті зупинилися біля невеликих дерев'яних дверей.
- Тут кімната для прислуги. - Тихо сказала Марі. Вона відчинила двері. Всередині була невеличка кімната з довним столом, дзеркалом та кількома лавами. На металевих гачках висіли костюми, стрічки й прикраси для танцівниць. Супутник зняв капюшон. Шовковисте темне волосся впало на його плечі. І служниця вперше побачила це обличчя повністю. Воно виявилося вродливим. Незвично красиве, з чіткими рисами, холодним поглядом і злегка синьою шкірою. Але крізь цю красу проглядало щось небезпечне. Щось, що змушувало не відводити очей та водночас боятися дивитися занадто довго.