18 Розділ

    Темрява вечора ще не встигла повністю огорнути узбережжя, коли Нефрит і Діаманд піднялися з води. Краплі солоної води струмочками стікали з їхнього одягу, залишаючи на піску темні плями. Перед ними височів батьківський маєток, немов застиглий спогад про інше життя. Він виглядав велично. Його високі арки тягнулися до самісінького неба, наче намагаючись торкнутися його. На білосніжних колонах були вирізьблені гребні хвиль та фігури морських жителів. У вікнах панувала мовчазна темрява. Це і приваблювало і лякало водночас. Діаманд зупинився.
- Наш дім... - Тихо прошепотів він. Нефрит навіть не обернувся.
- Принаймні був ним колись.
Його голос звучав рівно, але в ньому ховалося щось глибше - щось, що Загадковий не дозволяв собі показати. Строгольські уважно оглянули територію.
- Охорона змінилася. - Підмітив Нефрит. - Люди Едварда По більше не довіряють навіть стінам.
- І як ми пройдемо?
Брат-вбивця усміхнувся холодно, майже хижо. Потім приклав пальця до вуст.
- Тихо.
Його рука піднялася, і в повітрі ледь помітно спалахнула тонка хвиля магії. Світ навколо злегка здригнувся. Волога, що залишилась після їхнього виходу з моря, почала збиратися в повітрі тонкими сріблястими краплинами.
- Що ти робиш? - Запитав принц.
- Те, що робить море щоранку.
За кілька секунд довкола маєтку почав стелитися дуже густий туман. Димна волога повільно ковзала між деревами, заповнювала доріжки й огортала вартових. Запахло морським йодом та сіллю.
- Чорт... Звідки цей туман? - Пробурмотів один із стражів.
- Ще кілька хвилин тому ніч була ясною! - Докинув інший.
- Нічого не видно!
Вони заметушилися, намагаючись щось роздивитися у молочно-білій пелені. Нефрит рішуче вийшов наперед.
- Іди за мною. Не відставай.
Хлопці зайшли всередину. Охоронці, охоплені суцільною ілюзією, так і не помітили їх. І одразу ніби опинилися в іншому світі. Довгі коридори розходилися по різні боки, наче лабіринт. Під ногами лежали старовинні килими, злегка запилюжені від часу. Стіни були вкриті мальовничими фресками із зображеннями морських битв, хвиль, істот з глибин і... людей. Дуже великою кількістю людей. Зі стелі ж звисали кришталеві люстри. Втім, зиску від них не було, бо вони не світили. Діаманд запалив свічку, а потім захоплено оглянув приміщення.

- Тут так красиво!
Нефрит ішов швидко, але його погляд ковзав по всьому з дивовижною уважністю.
- Це не краса, - Різко сказав він. - Це демонстрація розкоші.
- Але...
- Кожна річ тут ніби говорить: "Ми можемо собі це дозволити."
Так брати пройшли ще один коридор. Далі другий. А ще далі - сходи. І нарешті зупинилися перед великими дверима.
- Тут.
Магонароджений поклав руку на різьблену поверхню. У напівтемряві пальці намацали зображення двох постатей - чоловіка та жінки. Людського аристократа і... богині моря. Діаманд тихо видихнув.
- Це вони.
Загадковий нічого не відповів. Він просто відчинив двері. Ця кімната виявилася однією із найбільших у маєтку. Тут панувала цілковита тиша. Не було тієї показної величі, що в коридорах, тільки проста, щира атмосфера і стіни, вкриті портретами. Десятками мальованих людей, а можливо навіть і сотнями. Старими оверлордами - суворими чоловіками в темних шатах та кількома морськими істотами, яких, вочевидь знав батько. Вони здавалися відгуком іншого світу на фоні похмурих монархів.

- Це все наша родина. - Вражено промовив принц Строгольський.
- Саме так.
В центрі кімнати стояв великий стіл, а поруч  книжкові шафи. Біля вікна розташувалося старе крісло. Нефрит підійшов до полиці й дістав товстий фотоальбом. Пил злетів у повітря. Юнак відкрив його і мимоволі завмер. На першій сторінці була пожовкла фотографія їхнього батька та богині моря. Вона зовсім не виглядала грізною. Навпаки, вона сміялася легко й живо, виставивши напоказ свої білосніжні зуби. Крізь її світле хвилясте волосся пробивалася пара плавникоподібних вух.
- Це мама. - Сказав Діаманд, підходячи ближче. Брати перегорнули сторінку. На папері проступило наступне фото: двоє немовлят на руках у морської жінки. Так неймовірно схожих на них!
- Це ми? - Голос принца затремтів.
- Очевидно.
Пальці Нефрита затрималися на зображенні довше, ніж треба. Але раптом він різко закрив фотоальбом.
- Досить.

Його брат наблизився до столу, з неприхованою цікавістю зиркнувши на тонкий щоденник, що лежав там.
- Гей! А це що таке?
Не в силах стриматися хлопець схопив старенький зошит.
- Це ж батьків почерк!
- Не чіпай. - Сухо наказав Загадковий. Та було вже запізно. Діаманд відкрив першу сторінку й почав читати.

"День перший.

Я не знаю, чому вирішив почати цей щоденник саме сьогодні. Можливо тому, що сьогодні сталося щось, що я боюся забути. Або навпаки, щось, що я боюся пам'ятати надто добре. Ранок почався як звичайний. Я прокинувся ще до світанку, як завжди. У будинку було тихо. Слуги ще спали, в коридорах було темно. Я не люблю шумні ранки, тому вирішив вийти до моря. Воно вранці зовсім інше, ніж удень. В таку пору його бірюзова гладь спить і дихає повільно, мов велитенська жива істота. Того дня небо було світло-сірим. Світанок ще тільки збирався розкрити свої барви. Над поверехнею моря висів легкий туман, а хвилі котилися тихо до берега, залишаючи на піску темні смуги. Я йшов уздовж узбережжя, думаючи про справи в країні. Про податки. Про союзників. Про війну, яка, здається, завжди дихає десь поруч. І раптом... Море затихло. Не поступово, а раптово. Ніби хтось наказав хвилям зупинитися. Я підняв голову і побачив її. Спочатку я подумав, що це обман зору. Туман, світло зранку, гра хвиль - усе це іноді створює дивні образи. Але вона не зникла. Вона стояла у воді, по коліна в морі. І хвилі не торкалися її. Вони розходилися довкола її ніг, мов шовкові стрічки. Її волосся було світлим, неначе сонячне проміння і спадало на плечі мокрими хвилями. На сірувато-блакитній шкірі блищали краплі води. Я стояв, не рухаючись. Незнайомка теж дивилася на мене. Її очі... Я не можу описати їх правильно. Вони були кольору морської глибини. І в них було щось давнє. Старше за будь-яке королівство. Я не знаю, скільки часу ми просто дивилися один на одного. Потім вона з цікавістю нахилила голову й сказала:
- У таких випадках, люди зазвичай тікають.
Її голос прозвучав тихо та мелодійно, наче передзвін дзвіночків. Я не відповів одразу. Не тому, що боявся. Просто хотів переконатися, що ця жінка справжня.
- Але я - не всі люди.
Вона усміхнулася. І в ту мить вітер раптом піднявся, ніби море засміялося разом із нею.
- Це я вже зрозуміла.
Я зробив кілька кроків ближче до води.
- Хто ти?
У відповідь - коротке мовчання. Її погляд помандрував далеко за горизонт, де сонце починало фарбувати небо в рожеві та золоті кольори.
- Я - частина цього моря.
- Це не відповідь.
- Для мене - відповідь.
Я не стримав усмішки.
- Тоді дозволь мені поставити питання інакше.
Незнайомка здивовано підняла брову.
- Добре.
- Як тебе звати?
Вона задумалася так, немов їй ніколи раніше не ставили такого запитання. Потім мовила:
- У морі не потрібні імена.
- У людей - потрібні.
- Люди завжди все ускладнюють.
- Можливо. Але без імен важко знайомитися.
Жінка тихо засміялася, і вода навколо її ніг сколихнулася.
- Тоді назви мене сам. Так, як ти відчуваєш.
Я мовчав кілька секунд і просто дивився на неї. На море. На світло, яке відбивалося у хвилях. І сказав ім'я, яке першим спало мені на думку.
- Амалі.
- Гарне. - Сказала вона.
- Тепер твоя черга.
- Що я маю зробити?
- Назвати мене.
Вона подивилася мені прямо в очі. Подумала. Згодом промовила:
- Людина, яка не боїться моря.
Я засміявся.
- Це довге ім'я.
- Але точне.
Сонце піднялося ще трохи, і його промені впали на воду між нами. І тоді я зрозумів одну річ. Я зовсім не боюся ні її, ані того, що ця жінка може бути богинею. Мене не лякає навіть те, що ця зустріч назавжди змінить моє життя. І, можливо, саме це було найбільшою дурістю в моєму житті. Або найбільшим дивом."