17 Розділ

     Глибина прийняла їх не одразу. Вода спершу здалася Діаманду холодною та чужою, ніби світ, що не визнає його. Вона обгорнула крижаним холодом його плечі й ковзула вздовж шиї, заливаючись за комірець. Хлопця охопила паніка. Він різко затримав подих.
- Я... Я не можу... - Уривчасто видихнув, хапаючись за горло. Нефрит, що вже стояв по пояс у воді, спокійно обернувся. Темне волосся брата розпливлося навколо колами, немов чорнило в океані.
- Можеш. - Прозвучала коротка відповідь. - Просто ти звик дихати неправильно.
- Неправильно? - Нервово усміхнувся Діаманд. - Так дихають усі люди.
Нефрит підійшов ближче. Його пальці холодно торкнулися зони під вухом принца, там, де пульсували дві крихітні й майже невловимі точки.
- Це тут. Відкрий їх.
- Як це відкрити?
Магонароджений ледь закотив очі.
- Ти ж без проблем керував водою кілька днів тому, на полі бою. І тепер питаєш, як відчути власне тіло?
Юнак нахилився. Його голос став тихішим.
- Не бійся води. Дозволь їй увійти... І пройти крізь тебе.
Діаманд заплющив очі. Промайнула перша секунда. Друга. Щось змінилося. Вода наче перестала душити і почала дихати разом із ним. Він різко відкрив очі жадібно втягуючи в себе не повітря, а воду.
- Це... Це ж неможливо...
- Для звичайних людей. Але не для нас.
Брат рішуче розвернувся і рушив углиб.
- Пірнай. У нас небагато часу.
Вони з головою заглибилися у блакитну далечінь. Світ унизу виявився іншим, наповненим дивним світлом. Синюваті відблиски ковзали по камінні, а водорості тягнулися догори, немов хотіли втекти з глибини. Час від часу повз них пропливали дивовижні морські жителі. Принц мимоволі торкнувся шиї, перевіряючи, чи це не сон.
- Ти... Завжди так жив?
Загадковий із ностальгією втягнув у жабри воду.
- Частково. Коли як.
- Я геть нічого не знав про це. - Зізнався Діаманд.
- Тебе тримали у невіданні.

     Будиночок Морвенни з'явився раптово. Він стояв на околиці, відаленний від інших будівель, у самій тіні. Зараз здається, саме море не хотіло його торкатися. Раніше ж, тут завжди вирувало життя. Тепер тут панувала тиша. У вікнах темніло. Водорості вже почали обвивати стіни. Двері злегка прочинені, ніби їх забули зачинити... Або не змогли. Перший Строгольський зупинився.
- Тут якось...
- Порожньо. - Закінчив інший. І вперше в цьому голосі не промайнуло ані сарказму, ані холоду, тільки щирий сум. Брати зайшли всередину. Там було тихо. Надто тихо. Прилади стояли на місцях. Книги лежали розкритими, наче щойно залишені. На столі ще лишилися сліди чорного кристалічного порошку. В якусь мить Нефритові подумалося, що господиня, вочевидь, ще планувала сюди повернутися. Але її життя обірвалося посеред дії.
- Вона не любила безлад. - Тихо промовив вбивця, провівши пальцями по краю столу.
- Ти часто тут бував? - Поцікавився Діаманд.
- Частіше, ніж деінде.
Строгольські пройшли далі. І раптом із напівтемряви випливла темна тінь. Велика, плавна. Акула Морвенни. Вона зупинилися біля стіни, важко вдаривши хвостом. Її тіло, колись сильне та гнучке, тепер видавалося надто великим для себе. Шкіра ж виглядала вугільно-чорною. Шарквейв підняла голову й подивилася на Нефрита. Хлопець завмер.
- Привіт.
Акула повільно підпливла ближче. Рухи тварини були обережними, ніби кожен з них коштував їй чималих зусиль. Вона торкнулася його плеча. Діаманд затамував подих.
- Вона знає тебе?
- Ця істота розумніша за багатьох людей. - Тихо відповів брат. Шарквейв розвернулася й попливла вперед, іноді озираючись.
- Вона хоче, що ми йшли за нею. - Сказав принц.
- Я знаю.

Домашня улюблениця Морвенни провела їх у кабінет. На металевих дверях проступали великі вм'ятини. Усередині панував хаос. Прозора капсула була вщент розбита. Скло з неї великими шматками порозліталося по підлозі. Провідки висіли, ще трохи коливаючись у воді. На столі лежали бурі мішечки з порошком. Нефрит підійшов ближче. Потім нахилився і взяв один із них.
- Ось воно. - Тихо сказав він. - Те, що я хотів забрати.
- Ти впевнений, що це хороша ідея? - Насторожено спитав Діаманд. У відповідь - тонка усмішка, така, якою завжди усміхався Загадковий.
- Можливо.
Магонароджений забрав всі мішечки, аккуратно сховавши їх у дорожню сумку. Зверху поклав ще декілька старих наукових книг.
- Моя подруга залишила багато питань. - Визнав уголос. - І дуже мало відповідей.
- Ти збираєшся скористатися цим?
- Хтозна. Я не хочу, щоб це використав хтось інший.
Брат мовчки подивився на нього.
- Ти все ще думаєш, що можеш усе контролювати, так?
Нефрит підняв на нього погляд. Це були очі Загадкового, блакитно-крижані, повні точного розрахунку.
- Ні. - Спокійно відповів він. - Я просто не люблю, коли контроль має хтось інший.
Його погляд затримався на розбитій капсулі, звідки стікали залишки отруйної рідини.
- Ходімо. Не можна тут залишатися довше.
- Куди? - Поцікавився принц. Вбивця вже рушив до виходу.
- Туди, куди ти так хотів потрапити. - Витримав коротку паузу. - До маєтку нашого батька.
Вони не озираючись, попливли геть. А позаду, в пітьмі акула тихо опустилася на дно. І більше вже не рушила.