16 Розділ

    Ранок у храмі був кришталево-тихим. Світло сходу ковзало по мармуровій колоні, торкалося білих стін і м'яко лягало на поверхню моря за високими арковими вікнами. У повітрі стояв солонуватий запах води й свіжого вітру. Амалі сиділа за круглим кришталевим столом. Перед нею стояла тонка чаша з безсмертним напоєм, блакитно-прозорим, немов світанкова хвиля. Рідина ж ледь світилася ізсередини. По обидва боки її постали воїни. Вони були мовчазні й прямі, ніби чекали від господині нового наказу. Богиня піднесла чашу до губ.
- Сьогодні море неспокійне. - Зауважила вона, дивлячись у світло.
- Люди знову воюють на березі. - Відповів один із воїнів. - Але це їхні справи.
- Люди завжди займаються якимсь дурницями, аби їм не було нудно. - Злегка усміхнулася Амалі. Жінка зробила перший ковток. І в цю мить світ наче здригнувся. Глухий та глибокий вибух прокотився крізь стіни священної будівлі. Камінь заскрипів. Дест угорі щось тріснуло довго й болісно. Чаша в її руці задрижчала. Другий удар виявився сильнішим. Зі стклі посипався білий пил. Перший чоловік миттєво вийняв меч.
- Моя богине!
Третім звуком став розкол. Відчувалося так, мов саме небо розірвали навпіл. Амалі рвучко поставила чашу на стіл. Її очі - глибокі, ніжно-блакитні піднялися вгору. Вона прислухалася. І почула. Відчула подих магії, але темної, спотвореної і лютої. Потім торкнулася вершину храму.
- Та як вони посміли... - Процідила крізь зуби володарка морських глибин. Другий чоловік крокнув уперед.
- Це битва на березі. Хтось із магонароджених не розрахував силу удару.
- Не розрахували?! - Її голос став жорстким, ніби сталь. Ще один тріск, і десь над ними впав уламок мармуру. Богиня повільно підвелася.
- Я дала їм море. Безсмертний напій. Здібність керувати водою. Я дозволила їм, робити все, чого забажає їхня душа. Але я не дозволяла їм втручатися у мої священні покої.
Її пальці ледь торкнулися поверхні столу. По каменю пробігла тонка лінія води. Погляд став гострим, важким.
- Тепер це не тільки їхня війна.
Воїни обмінялися поглядами.
- Богине, якщо ви втрутитеся, то люди побачать нас.
- Нехай бачать.
Це прозвучало як заклик до шторму. Небо за вікнами затягнуло хмарами.
- Війна дісталася до мене.
Богиня ступила крок до дверей.
- Я довго була для них легендою, міфом та шепотом у молитвах.
За вікном спалахнула блискавка.
- Час нагадати їм, хто стоїть за цими водами.
Чоловіки в унісон опустилися на одне коліно.
- Ми з вами, богине.
Вона кивнула.
- Йдіть переді мною, тримаючи списи. Нехай люли бачать не лише гнів, але й порядок.
Рука піднялася, і двері храму відчинилися самі, розкриваючи вид на морську далечінь. Світло світанку змішалося з темними хвилями. Богиня моря вийшла назустріч війні. І море піднялося разом із нею.

                                          ***

    Море розступилося. Вода піднялася стіною, і з її глибини постала морська богиня. Її постать зависла над берегом. Світле волосся розвівалося, мов штормові хвилі, а блакитні очі палали гнівом. Люди й магонароджені завмерли.
- Ви перетнули межу. - Її голос прокотився над узбережжям, глибокий і грізний, наче приплив. - Ви посягнули на підводну святиню. Ви зруйнували мій дім.
Вона підняла руку, і уламки купола з гуркотом осипалися вниз.
- Ви знехтували моїми дарами.
Несподівано, серед магонароджених пролунав сміх. Хрипкий, зневажливий і заливистий. Морвенна стояла посеред чорної води, бліда й розпатлана. Очі дівчини палали недобрим вогнем. Це вона реготала.
- Твій дім? - Її голос звучав різко, сухо й трохи захрипло від презирства. - І після всього, що сталося, ти називаєш це своїм домом?
Амалі подивилася на неї зверху вниз.
- Ти насмілюєшся сміятися?
- Я насмілююся питати, - Кинула Морвенна. - Де ти була, коли твій народ тонув у злиднях? Коли нас виганяли з узбережжя? Коли наші підводні багатства розоряли?
Тиша стала важкою.
- Де ти була, богине, коли нам потрібна була твоя допомога?
Погляд володарки глибин на мить змінився. Запитання заскочило її зненацька. І вона не відповіла. Навіть вітер, здавалося б, завмер.
- Я спостерігала. Світ людей має жити за своїми законами.
- Зручно. - Прошипіла науковиця. - Дуже зручно бути вічною й байдужою.
Амалі стиснула пальці. Вода піднялася ще вище.
- Попри все, - Її тон став крижаним. - Я зупиню цю війну.
- Спробуй.
Морвенна рвонула вперед. Вони зійшлися в повітрі. Божественна сила підхопила обох. Вода закрутилася навколо їхніх тіл, утворюючи вир. Дві жінки, дві протилежності однієї сторони билися над берегом, завислі між небом і морем. Світло проти темряви. Життя проти смерті. Кожен удар вибухав спалахом магії. Хвилі здіймалися високо, а небо роздирали блискавки. Люди на землі закривали обличчя від сяйва.
- Ти слабша ніж думаєш! - Вигукнула вчена, випускаючи чорний струмінь. Богиня відбила його щитом із чистої води.
- А ти пустила собі отруту по венах.
Смертоносна магія Морвенни знову рвонула вперед, але цього разу щось було не так. Її руки почорніли до ліктів. Вона різко видихнула.
- Ні...
Чорні прожилки поповзли вище - до плечей.
- Ти спалила себе власною силою. - Сказала Амалі. Воїтельки зійшлися знову. І раптом майнув блискавичний рух. Богиня влучила. Вода, стиснута до гострого леза, пробила плече вченої. Кров спалахнула червоним у повітрі. Дівчина здригнулася і впала. А з глибини виринула акула - величезна, темна. Вірна Шарквейв поспішала на допомогу своїй хазяйці. Вона підхопила її на спину й винесла з центру бурі на піщаний берег. Нефрит поспішно вибіг на суходіл.

- Морвенно!
Юнак упав на коліна біля неї, коли акула обережно опустила магонароджену на мокрий пісок. Чорнота повзла її тілом швидше. Морвенна задихалася.
- Дурна сила... - Прошепотіла дівчина. - Вона... Мене вбиває.
У відповідь Нефрит рвучко притиснув її до себе.
- Не смій. Не йди так.
Її пальці були холодні.
- Я хотіла... - Дівоча рука попрямувала вище до обличчя приятеля і зависла коло його щоки, не наважуючись торкнутися. - Хотіла в дечому зізнатися перед смертю.
- Кажи, Моро.
- За весь час нашої дружби... З першої нашої зустрічі я завжди таємно кохала тебе.
Він подивився на неї, і в його очах не було подиву. Тільки мовчазне розуміння.
- Дурненька. - Сказав із ніжністю. - Думаєш, я не знав?
- Оу... - Ледь видихнула вона. Її усмішка була теплою та водночас переповненою давнім болем.
- Шкода, що ми не змогли довше побути разом... Я б хотіла провести ще кілька дружніх посиденьок. З тобою.
Отруйна чорнота вже торкалася шиї. Очі повільно налилися темним.
- Морвенно...
Подруга дивилася на нього востаннє. Це видовище краяло навіть серце вбивці. Бо в цьому погляді ще жевріло життя, яке от-от мало б згаснути. Нефрит нахилився. Обхопив дівчину рукою, притиснув до себе і поцілував у вуста, поки вона ще дихала. І бурхливий світ завмер на мить.