3 Розділ

    Сад маєтку пана Едварда був неймовірно гарним сьогодні. Підстрижені живоплоти повільно тяглися рівними лініями. Білі троянди перпліталися з ніжно-рожевими. Вузькі доріжки вели подорожніх до мармурових лав і невеликих альтанок. Сонце м'яко торкалося дерев, ніби не наважувалося порушити спокій цього місця. Воно залишало на зеленому листі маленькі світлі плями. Принц Діаманд Строгольський ішов повільною і розміреною ходою, склавши руки за спиною. Юнак розслаблено вдихав п'янкі квіткові пахощі й мружився від сонця. Його блакитний костюм, строгий і елегантний, у стилі, який так любив Едвард По, вирізнявся серед зелені саду. Він знав тут кожен кущ, кожен поворот доріжки, але сьогодні йшов не з метою, а просто дозволяв думкам плинути. Несподівано цю казкову ейфорію прорізав м'який жіночий голос.
- Ні, не так. Подивись уважніше. - Терпляче сказала дівчина. - Літери не люблять поспіху.
Діаманд завмер. Його погляд мимоволі зупинився на розкішній бесідці під старою липою. Там сиділа леді Діана у пишній світло-зеленій сукні. Так само гарна, як і завжди. Навколо неї прилаштувалося кілька молодих служниць. Ще зовсім юних дівчат, із книжками та аркушами паперу. Вони зацікавлено схилили голови, вочевидь щось уважно вивчаючи. Хтось тримав перо надто напружено, а хтось боязко виводив кострубуваті рядки.
- Спробуй ще раз, Марі. - Лагідно мовила Діана, трохи нахилившись. - Бачиш? Ось так. Повільно й зосереджено.
- Я боюся все зіпсувати, пані. - Несміливо прошепотіла учениця.
- Папір для того й існує, щоб його псувати. - З легкою усмішкою сказала леді. - Знання не приходить без помилок.
Служниця схвильовано кивнула.
- А пані теж колись плутала літери?

- Постійно. - Без жодної пихи відповіла дівчина. - Іноді так, що мій наставник хапався за голову.
- Не вірю! - Вигукнула інша. - Ви ж читаєте як справжня придворна!
- Саме тому й читаю. - Відповіла вона спокійно. - Бо колись не вміла.
Діаманд залишився стояти осторонь у тіні кипариса й не рухався. Йому не хотілося заважати. Хлопець дивився, як Діана легко тримає книжку, як пояснює, як її голос заспокоює дівчат. У цій простій сцені не було величі двору - лише дивовижна щирість.
- А тепер разом. - Сказала леді. - Прочитай уголос.
- Св... Світло. - Невпевнено почала Марі.
- Чудово. Не зупиняйся.
- Світло не боїться темряви, бо воно її...
- Розсіює. - Тихо підказала Діана. - Саме так.
Служниця усміхнулася, ніби зробила щось надзвичайне.
- Бачиш? Ти вже знаєш більше, ніж учора.
Діаманд відчув, як у грудях щось стислося. Він давно носив у собі це почуття, мов таємницю, яку не можна вимовити. Для нього Діана була не лише красивою - у ній було щось світле, майже недосяжне.
- Леді Діано, - запитала одна з учениць. - А навіщо нам це? Читати?
Вона задумалася на мить.
- Бо знання - це ключ. А той, хто вміє відчиняти двері, ніколи не буде повністю замкненим.
Строгольський ледь усміхнувся.
- Принце.
Юнак здригнувся й обернувся. Позаду нього стояв слуга пана Едварда - підтягнутий, у темному камзолі.
- Пан Едвард бажає з вами поговорити. Негайно.
- Зараз. - Відповів Діаманд. Що ж від нього хоче господар? Це запитання так і залишилося висіти в повітрі без відповіді. Хлопець ще раз глянув у бік липи. Діана саме повернулася до Софії, не помічаючи його погляду. Її сміх був тихим і майже невловимим. Принц випрямився, зібрав думки докупи і рішуче рушив убік будинку. Сад залишився позаду, як острів спокою перед чимось значно серйознішим.

                                            ***

    Кабінет пана Едварда По був затемнений, попри ясний день за вікнами. Важкі темно-зелені штори пропускали лише вузькі смуги світла, які лягали на письмовий стіл, заставлений паперами, печатками й келихом недопитого вина. Повітря тут пахло старим деревом, чорнилом і чимось тривожним. Чимось, що не має запаху, але добре відчувається під шкірою. Коли Діаманд Строгольський увійшов, господар стояв спиною до дверей, склавши руки за спиною й дивлячись у вікно.
- Зачини. - Коротко мовив він, не вітаючись. Діаманд слухняно виконав наказ. Замок тихо клацнув.
- Підійди ближче. - Сухо додав Едвард. Юнак зупинився за кілька кроків від столу. Стояв рівно та уважно, як його вчили з дитинства. Без зайвих питань, як і любив пан По.
- Діаманде, - почав оверлорд повільно. - Ти знаєш, що нині неспокійні часи.

- Так, пане.
- Занадто багато чуток. Занадто багато страху. І... трупів серед недоторканних.
Едвард нарешті обернувся. Його обличчя було зібране й холодне, та за маскою фальшивого спокою приховувалася глибока душевна тривога. Втім, він щосили намагався вдавати холодний розрахунок.
- Я певен, що ти чув таке ім'я, як Загадковий.
Хлопець кивнув.
- Так. Про нього багато говорять у місті.
- Говорять занадто багато. - Тонко зауважив пан. Він підійшов до столу й сів, злегка постукуючи пальцями по дереву.
- Мене цікавить його справжня особа. Не легенди. Не чутки. А обличчя, ім'я та походження.
Діаманд уважно подивився на нього.
- Тобто ви хочете, щоб я...
- Щоб ти розслідував. - Перебив його Едвард. - Негайно, тихо і без зайвого шуму.
Господар відкрив шухляду, дістав звідти важкий мішечок та підніс його до очей юного принца. Монети в ньому дзвеніли глухо, але переконливо.
- Це - лише початок. - Прошепотів він, погладжуючи великим пальцем цупку тканину. - Якщо ти дійдеш до суті... Нагорода буде ще щедрішою.
Строгольський скоса зиркнув на гроші.
- Чому саме я? У вас є люди з більшими ресурсами.
Оверлорд ледь усміхнувся.
- Бо ти найрозумніший з поміж тих, кого я знаю. І вмієш мовчати.
Останні слова були вимовлені по-особливому чітко. Діаманд на мить задумався.
- Ви ж розумієте, що таким чином я піду на чималий ризик? Відкривати справу проти вмілого вбивці... Це доволі сміливо. Втім, мені було б шкода втратити такі гроші.
Едвард По підвівся і підійшов ближче, зупинившись на відстані кількох кроків.
- Ти не повинен знати більше, ніж потрібно. Не повинен втручатися в політику. І точно не маєш цікавитися минулим тих, кого вже немає. Твоя задача проста. - Підсумував пан. - Дізнатися хто він. І доповісти мені.
Хлопець схилив голову.
- Я зрозумів, пане.
- Чудово. Можеш іти. І пам'ятай: обережність - це не страх. Це - ознака розуму.
Принц розвернувся й попрямував до дверей.
- Діаманде, - зупинив його голос вже майже біля самого виходу.
- Так?
- Мовчи про це за будь-яку ціну.
На мить між ними повисла тиша.
- Я служу вам. - Відповів Строгольський після короткої паузи. Двері зачинилися. Едвард По залишився сам. Чоловік повільно сів і притиснув долоню до грудей, ніби відганяв невидимий біль.
- Мейсона вбили... Занадто близько... Це було занадто близько...
За вікном тихо шелестіли дерева. А десь далеко, у тіні ховалася істина, яку він так боявся відкрити.