ІІІ

– Співай мій Місяць, мій старенький, пісню долини снів, – тихенько наспівував чорним трояндам похилий садівник, – вітер підхопить мелодію ночі, філін і ворон – баладу квітів. Співай мій Місяць. Співай мені старенький, – висвистував сеньйор Лоренсо всьому саду і кожному, живому чи мертвому, хто мешкав у ньому.

«Співай же мені Місяць,
співай мій старенький
пісню долини снів.
Під Кротовою горою
сад жахіттям поріс,
плач струмує відбитками.
Рози плач, голосів
із лісів, під землею
троянди чорної, привидів.
Співай мені
мій Місяць,
мій старенький».

Кам'яні стіни оранжереї запам'ятовували співи господаря, а величезні вікна розсіювали прохолодну мелодію різдвяного місяця. Дивний дует, але казкова композиція не стільки дивна, скільки правдива для такого місця. Їй прислухалася кожна травинка, листочок, жучок, квітка, павук та метелик. Весь гай, зі своїми прибудовами, теплицями в хмелю, давно неробочими фонтанами та маленьким промерзлим ставком, вбирали в себе містичну силу таємного союзу Місяця та сеньйора Лоренсо; насолоджувалися їхнім надприродним романсом. У цих солодкозвучних куплетах квітуча м'ята, до речі, вже третього врожаю, пахла по-особливому соковито.

Під люблячою опікою садового кутюр'є Лоренсо Фан д'Віль квітники розпускалися цілий рік поспіль. Легендарна оранжерея мадам Фан д'Віль, нині покійної тітоньки Лоренсо – це вічно живе садове царство наприкінці вулиці її ж імені: Гримучої Троянди. Магічно красиве місце, чарівне та загадкове. Сади займали більшу частину вулиці, від болота Віражного рову, тягнулися аж до самого підніжжя Кротової гори. Далі простилався червонобокий ліс зі своїми славнозвісними виноградниками, які також були у майні роду Фан д'Віль. Таємниць навколо володінь знаменитого сімейства ФанД'и, як мовили містяни, водилося чимало, але ні для кого не було секретом, що старий флорист володів не тільки ялинковим парком на болоті та оранжереєю в елітному районі, садами з виноградниками та заповідниками з городницями на східних пагорбах Кескюль-Несса, а ще й секретними ботанічними знаннями. У місті блукав жарт, мовляли, що сеньйор щоранку легкою ходою гуляє по землі мертвих знань із чашкою суничного чаю та гарбузовим пряником в зубах. «По примарних головах жіночок науки» – як подейкували в деяких товариствах, в особливості в тому самому таємному товаристві «Мечоносців». Ніхто не знав звідки взявся таких дивний вислів. Швидше за все Лоренсо сам його й вигадав, можливо на якомусь світському заході, адже він обожнював вигадувати про себе всякі нісенітниці, та сам же ці плітки й розпускав, бо до одуріння полюбляв свою дивацьку репутацію, ото тому й підтримував її в такий нехитрий спосіб. Саме так крамарка з магазинчика «Фрукти та овочі Лоренсо» сказала слідчим, коли ті завітали до неї перед самим закриттям.

А в цей час сеньйор тинявся по химерному гаю, згадуючи цей же самий вираз, та намагався пригадати, кому це сказав, коли, і з якого приводу висловлювався. В цей момент його рука у кишені жмакала пожовклий недогризок аркуша на якому кров'ю було написано лише два слова: Селена зимова. Видатний кутюр'є продовжував співати квітам і мерцям, закопаним то тут, то там, по всьому чагарнику тієї самої м'яти та базиліка, що так прегарно зацвіли вже втретє за рік. 

«Третій врожай найвдаліший, – порадувався про себе садівник, – До Різдва прянощі будуть найсвіжішими, гарбузи найгарнішими, а немовлятка найсмачнішими».
Запхнув у рота зім'яту записку, ретельно пережував і, закусивши листочком м'яти, проковтнув. Після цього помандрував легкою прогулянкою серед кабачків і гарбузів всіляких кольорів і розмірів, які також поспіли вже чортзна-який раз поспіль, та продовжив насвистувати куплет романсу.

«Грай мій Місяць,
мій старенький,
пісню долини снів.
Вітер підхопить мелодію ночі,
філін та ворон – баладу квітів.
Грай мені, мій Місяць,
мій старенький».

Садівник співав, а голі привиди мертвих дівчат танцювали на промерзлому склі Чорного озера. Лоренсо нарахував лише одинадцять білосніжних силуетів і поглядом заметушився. Повз невелику теплицю із зачарованим склом, де нудилися від страху, голоду та холоду, зниклі нічні феї з вирваними крильцями, прошмигнула миловидна примара зовсім юної дівчинки. Дванадцята учениця влетіла в коло до інших і закружляла з ними в безрадісній грі навколо маленької леді, зовсім свіжого привида Селени зимової, до недавнього – Шалім-Веринської. Сеньйор помітив підозріле повернення однієї з дівчат і швидше попрямував до теплиці.

Під холодним наглядом різдвяного місяця, прямо під зачарованою теплицею-темницею, та під озером, під зимовими квітниками, під проклятим ґрунтом Кротових володінь Фан д'Віль, у темряві сирого чорнозему, між коренями дерев та хробаками, тіснилися скигляві небіжчики та їхні неприкаяні душі. Вічні раби давно забутої угоди скавучали свою страшенну колискову Місяцеві, Розетті, і теперішньому господареві гримучого маєтку.

– Чуєш, – впівголосу запитав детектив шерифа, сидячи за кермом свого автомобіля.
– Чую, – несміливо відповів шериф Конрад, сидячи на сусідньому сидінні, – У мене мурашки від цього вию.
– Держу парі, вони в саду, – додав детектив, продовжуючи вглядатися в синю темряву, спостерігаючи за розкішною резиденцією садового кутюр'є.

Ніч остаточно застелила місто пеленою мороку, і тільки різдвяний місяць відкидав свою блідо-синю тінь на містичні сади ФанД'и, за якими, причаївшись у темряві, слідчі підглядали з вікон салону старенького б'юїка Рів'єра. А в цей час з верхівки сапфірової ялини за ними спостерігав пухнастий синьоокий кажан.

Маленька кривава таємниця загадкового зникнення нічних фей відчинила свою лячну браму саме в передріздвяну ніч. Вбивство юної леді, яка можливо все ще гуляє вулицями рідного Кескюль-Несса, де так коротко жила і трагічно загинула, все ж таки було розкрите, тим самим поповнив скарбничку химерних легенд стародавнього міста, що на краю світу знаходиться.