ІІ

Поступово час наближався до Різдва. Хто ж у лощині не знав історію про змову Місяця різдвяного з чорною Розою гримучою. Ось навіть шериф про неї згадав, коли вони з детективом їхали до денного клубу «Мечоносців»:

– Ялинковий сад, де раніше була стара школа для дівчат, уже бог зна скільки у володіннях тих італійських кажанів, – повідомив шериф Конрад, – Кажуть, що ті болота, з яких привозять ялинки до новорічних свят, вважаються святим місцем. Саме там був розташований цвинтар тієї згорілої семінарії, де були поховані всі загиблі в пожежі учениці. Отож і говорять, мов ті дівчачі привиди  у садах Фан д'Віль живлять болото якоюсь особливою енергетикою, а те, своєю чергою, живить ялинки. Саме тому вони в нас такі розкішні, пухкенькі, – продовжував він розказувати детективу, який зосереджено кермував своїм стареньким б'юїком.

Вони проїхали повз центральну площу. Саме в цей момент на ній службові нічні феї пурхали над величною міською ялинкою наряджаючи її у святкову різнокольорову гірлянду. Поряд розгортався феєричний різдвяний ярмарок. Місто повним ходом готувалося до свята. Слідчі виїхали на Червону гору, повернули у вулицю Гримучої Троянди, де будинок П'єро і той самий ялинковий сад мадам Фан д'Віль, та зупинилися біля кафе «Кротовий Ель», на другому поверсі якого власне й розташовувався денний клуб Мечоносців. Дайг і Конрад прибули туди лише з однією ціллю: відвідати славнозвісну таємну бібліотеку ордену, доступ до якої їм надав пан Рихлий.

На перехресті Віражного рову спритно шастав примарний Чарівник. Намагаючись залишитися непоміченим, шаман збирав рожеві та сині філіжанки анемони. Він перебіг перехрестя до спуску, зірвав ще дві квіточки біля дороги й одразу помчав геть, вниз по головній трасі, до центру міста, на різдвяну ярмарку, незмінним організатором якої він власне й був. Задумливий Даян Дайг провів поглядом старого шамана, спостерігаючи за ним з вікна другого поверху того самого кафе, що за сумісництвом – елітний денний клуб. Краєм вуха він слухав розповіді шерифа, чухав своє підборіддя з посивілою щетиною, і ще довго дивився у промерзле ззовні вікно.

– Шерифе, – звернувся Дайг до колеги, – Я так і не зрозумів, в чому полягає змова різдвяного Місяця з чорною Розою? Ви так і не пояснили.
Шериф обережно прикрив книжечку, яку читав у кріслі, попередньо підклавши пальця між сторінками як закладку, та на секунду задумався, згадуючи історію.
– Все діло в привидах, – видав Конрад, – стародавня міська легенда розповідає про те, що мадам Розетта Фан д'Віль в ніч Різдва уклала договір на крові з самим опівнічним Місяцем, в якому зобов'язалася годувати його немовлятами, а він, і собі, обдаровував би її сади особливим місячним сяйвом, від якого її квітники могли цвісти весь рік без будь-яких зайвих добрив, – повідав детективу шериф.

Даян Дайг занурився в роздуми ще глибше. Він розмірковував про загадкові зникнення прислужних фей Грегорі Джабігайлла. Не така давня не розкрита справа, яка після прочитання парочки вчених трактатів про нічних фей, набула для нього нового присмаку.
Він відклав червону обшарпану книгу на кавовий столик. Позолоченими літерами виблискувала назва: «Провідники Норвудської ночі: Феї та Фантоми». Дайг закінчив її читати, мабуть, хвилин десять назад, але був настільки вражений прочитаним, що безцільно тримав її в руках ще якийсь час, а вже коли позбавився, то почав ще уважніше вдивлятися у вітрину овочевого магазинчика «Фрукти та овочі Лоренсо», що знаходився на протилежному боці перехрестя. Маленька таємна бібліотека зі своїми рідкісними ботанічними працями знаходилася на другому поверсі, і тільки звідти можна було помітити, як химерним чином від скляної вітрини відбиваються промені західного сонця. Вони, створюючи незвичайний заломлений ефект, виблискували пурпурним сяйвом, та потрісканими уламками розсипалися по мокрому асфальту. По маленькій калюжі розливалася дивовижна червона веселка.
Детектив захопливо дивився на це воістину чарівне явище і все думав про дивність загадкового зникнення. «Парадокс» – не переставав він собі повторювати, чи то в думках, чи то вголос, – Вкрай дивна дивина парадокса. Вся сіль загадки у цьому крихітному протиріччі. І ключик до розгадки під землею феномену, – продовжував він сумбурно філософствувати.

Шериф знову відірвався від читання, здивовано глянув на Даяна, і ненадовго замислився. Після чого, відклавши на столик книгу, спитав:
– Вважаєш, справу треба об'єднати, – підвівся і підійшов до вікна у протилежній частині кімнати.
– Господарі зниклих прислуг стверджували, що фей саме викрали, хоча цьому немає жодних доказів, окрім гавкання собак та домислів господарів, – відповів детектив, – Феї зникли в день рівнодення: Мія – весняного, а Лея – осіннього, за рік до того.
– То в чому, власне, ти бачиш парадокс, – перепитав шериф, – на записах з камер спостережень сторонніх зафіксовано не було. Феї самі залишили маєток, це чітко видно.
– У цьому і дивність, Нілл. У цьому й весь парадокс, — задумливо пробурмотів Дайг, – вони ж були начебто загіпнотизовані. Можна сказати, що їх викрали дистанційно.

Виразного він так нічого більше й не відповів, додав лише, що феї вже тисячу років як не викрадають немовлят. Власне в цьому й полягає весь феномен: немовлят не викрадають, але тепер викрадають фей. Ці невеликі нічні істоти вже сотні літ цим не займаються, але вони в цьому, як і раніше, все такі ж профі, бо це в їхній природі, це генетика. Розгорнути свою думку далі йому не вдалося. Зрозуміти в чому дисонанс він також не зумів, але присмак його відчував дуже гостро. На підозрілі дивацтва він мав сильний нюх. Своєю чергою шериф додав, що нині немовлят і зовсім ніхто не краде, час уже не той. Хіба що гобліни з Лихого лісу, але таке буває вкрай рідко, бо прикордонні фантоми дуже надійно оберігають границі міста. Втім нерозкритих справ зі зникненням та вбивствами дітей було чимало. Детектив продовжував дивитися на криваву пляму заходу сонця, що розчинялася на мокрій дорозі. Раптом він помітив дівочого привида, яка миттєво прослизнула у битих відбитках сутінків. Шериф Конрад виглядав у інше вікно. Милувався струнким шпилем міського годинника на пожежній станції, який велично пробивався над голими кронами синіх кленів. На годиннику було о пів на шосту, коли сонце заховалося за могутні гори, а фіолетова завіса вечора накрила лощину. Саме в цей час на небосхилі показався грудневий місяць.